Вже десять років я заміжня. Ми з чоловіком мешкаємо у двокімнатній квартирі на околиці Києва ще виплачуємо іпотеку, хочеться спочатку стати на ноги, перш ніж заводити дітей. Сил і часу ледь вистачає, але ми намагаємося разом іти вперед. Дітей ще боїмося. Не готові, може, цей тіньовий страх одразу впускає до наших снів могильний холод.
А мій брат, Назар, також одружений. Вони з дружиною Ганною тулиться десь у Хмельницькому тріснута однокімнатна, їдять переважно картоплю і мріють колись поїхати на Чорне море. Назар ледь тримається: працює на заводі на дві ставки, збирає металобрухт, перепродає велосипеди. Ганна його не підтримує грошима вона щомісяця, як повік, ходить вагітна, як ніби це для неї нескінченна пісня. У них вже троє бешкетників, четвертий на підході, а вона шепотить, мовляв, пятого б непогано.
Домашня техніка все у них у кредит, пральна машина і зелений холодильник з облупленими ручками наче приросли до підлоги. Зі своїм Петриком, яким кожного року докуповують курточки, а все одно ті годяться хіба що на ганчірки, і вічна нестача грошей скраяються до мене й чоловіка. То ми їм гроші кишеньково підкидаємо, то борщ варимо на два сімейства, то картоплю мішками тягнемо. Інколи обурюємось Ганна не соромиться, жбурляє, мовляв, дайте бо належить.
Коли ситуація виходила з-під контролю, ми ставили їх на місце: вистачить, не просіть. Тоді ображаються, а через тиждень знову дзвонять, вже з новою драмою чи потребою.
Нещодавно Ганна заявила з тією самою, лише їй притаманною впевненістю:
Раз у вас з Ігорем діточок нема, а в нас скоро четверо, то, мабуть, правильно, щоб ви залишили нам свою квартиру, проговорила, як серед поля у вишиванці.
Я аж заціпеніла. Спитала:
А ми куди, по-вашому? У вашу однокімнатну в Хмельницькому?
Ні, ви свою квартиру здасте квартирантам та й житимете там на ці гроші, відповіла, погладжуючи живіт, наче там нове сімейне дерево росте. Отже, коли ви переїжджаєте?
Я посміялася важко й сказала:
Знаєш що, Ганно, збирайся краще на огляд до психіатра. Виходь, будь ласка, з моєї квартири.
Вона схопила сумку й все одно прокидалася грізна:
Якщо не віддасте житло, зроблю аборт, і це все через вас! промовила й зникла, ніби розчинилася у вечірньому повітрі.
І таки наступного дня, ніби у мареві, аби раптом усі стіни стали прозорі, я дізналась, що Ганна таки мовчки пішла робити те, про що попереджала. На третьому місяці.
О другій ночі збентежений Назар увірвався до нашої квартири і почав виливати на мене гнів і докори ніби його голос хлинув з раптового потопу. Мій Ігор не розгубився: вивів брата у коридор, вилив на нього кухоль крижаної води, і, навіть не дивлячись на його крик, висадив з порогу. Відтоді Назар для мене просто тінь у нічному вікні. Брата в мене більше нема.
