**Поїзд у нове життя**
Олена прокинулася й прислухалася. По тиші в квартирі зрозуміла, що Віктора немає вдома. Вона підвелася, потягнулася й пішла на кухню. На столі лежала записка: «Вибач, забів попередити вчора. До обіду буду на роботі».
Олена усміхнулася, зім’яла папірець і викинула у смітник. Вона давно підозрювала, що у Віктора є хтось. Його вічно немає вдома, вони давно перестали говорити по душі, а й просто спілкувалися рідко. Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком у військове містечко за місцем його служби. Лише видимість родини.
У кімнаті задзвонив телефон. Наталя.
— Що робиш? — запитала єдина близька подруга ще зі школи.
— Нічого. Тільки встала.
— Слухай, погода чудова, весна, сонечко. Пройдемося по магазинам? Так хочеться чогось гарного та яскравого. Сподіваюся, у тебя немає ніяких планів?
— Ніяких. Віктор на роботі.
— У вихідний? Так, приводи себе до ладу, візьми щось елегантне, через годину я за тобою заїду. — І Наталя відключилася.
Олена поставила на плиту чайник і пішла у ванну. Ходити з Наталею по магазинах вона любила. У тій був наметаний око. Вона вміла серед купи речей знаходити саме те, що треба. У Олени розбігалися очі, вона не знала, що вибрати, а Наталя, як чарівниця, діставала звідкись сукню ідеального фасону, розміру та якості.
Вона вчила Олену, що ходити по магазинах треба у відмінному вигляді, щоб продавці бачили перед собою не просту жінку, а пані з достатком. Тоді й пропонуватимуть щось справді варте. Як не дивно, це працювало. Без покупок вони ніколи не йшли геть.
Олена підфарбувалася, вбралася, глянула на себе у дзеркало й залишилася задоволена. Шопінг чудово піднімає настрій. А їй це зараз дуже потрібно.
Через десять хвилин подзвонила Наталя й повідомила, що під’їхала.
— Привіт. Ти щось конкретне хочеш подивитися? — запитала Олена, сідаючи поруч із подругою у її «Фольксваген».
— Ні. Мають завезти нову колекцію, а минулорічну розпродаватимуть зі знижками. Весна. Відчуваєш, подруго? — весело сказала Наталя.
— Віктор мене вб’є. Ми ж копимо гроші на відпустку…
— Не вб’є. Зріж бирки, викинь чеки, назви суму вдвічі меншу.
— Ага, а витрачу вдвічі більше.
— У мене є один перевірений спосіб, як заспокоїти чоловіка.
— Який? — зацікавлено запитала Олена.
— Дізнаєшся.
Наталя була жінкою з гарними формами. Не повною, а саме статною — високою, з пружними стегнами й вузькою талією. У неї були виразні карі очі, пухкі губи й густе темне волосся до плечей. Чоловіки за нею озиралися.
Олена була її протилежністю. Невисока, струнка, з русявим кучерявим волоссям і зеленими очима. У джинсах зі спини її можна було прийняти за дівчинку. Поруч із Наталею вона почувалася маленькою й непевною.
Якщо Наталя підходила до продавців, ті одразу намагалися їй угодити, пропонували найкраще. І вона ласкаво дарувала їм королівську усмішку. У Олени так не виходило. Продавці говорили з нею зверхньо, вона ніяковіла, відмовлялася від допомоги й поспішала вийти з магазину.
Через дві години, навантажені брендовими пакетами, подруги вийшли з чергового магазину.
— Годі, мені й за це дістанеться від чоловіка, — зітхнула Олена.
— Ходім. — Наталя потягнула її у відділ білизни.
— Ні, ні. За це Віктор із мною тиждень не розмовлятиме, а то й більше, — заперечила Олена.
— Дивись, які мережива! Візьми комплект брунатного кольору. До твого волосся підійде. — Наталя тримала у руках неймовірно красивий бюстгальтер. — Можна ще й пеньюар… Хоча ні, це вже забагато.
— Хто оцінить таку красу під одягом? Та й коштує дорого. Ні, не візьму, не спокушай, — стояла на своєму Олена.
— Ось навчаю-навчаю тебе… Навіщо таку білизну під сукнею носити? Її треба надягати ввечері, щоб чоловік побачив усю твою красу. З такою фігурою тільки таке й носить. І пень від такого розквітне, а чоловік і подавно. Не до сварки йому буде. Беремо, — сказала Наталя й пішла до каси.
— Усе, ноги відвалилися. Годі. Підемо, посидимо десь. Я лише каву встигла випити зранку, — запропонувала Олена. — Знаєш, мені здається, Віктор мені зраджує.
— Ти так вирішила, бо він у вихідний пішов на роботу? — із сумнівом запитала Наталя, йдучи до кафе.
— Я давно підозрюю…
— А ось і кафе, ходімо, — перебила Олену Наталя.
Вони сіли біля вікна. Поки чекали офіціантку, Олена оглядала відвідувачів. За два столики сидів чоловік, дуже схожий на Віктора. Та сама зачіска, білий светр. Вона подарувала його йому на Новий рік. Але ж він не міг одягнути святковий светр на роботу. Та й як він тут опинився? �Олена подивилася у вікно, де весняне сонце освітлювало новий шлях, і зрозуміла, що тепер усе буде інакше.
