Валентина хутко бігла по вулиці Грушевського у Лисичанську, коли раптом згадала, що лишила вдома телефон. Вже від дверей підїзду вона рішуче розвернулася і попрямувала назад, шепочучи під носа самій собі: «Ну от, без телефона як без рук!» У підїзді стояв дивний запах сирості й трішки меду, ліфт плив поміж поверхами, як човен по Дніпру, але несподівано зупинився на восьмому і завис у небутті, ніби застряг у мареві.
В середині ліфта Валентина відчувала себе так, ніби потрапила у пузир, підвішений між світом і підлогою. Десь зовні крізь старі двері пролунали голоси, схожі на відлуння з іншого виміру. Один із них був знайомий до болю: її чоловік, Григорій, наче далекий дзвін із собору, говорив ласкаво і мяко. Поруч з ним була жінка з імям, яке можна почути лише на Полтавщині Лада.
Ладонько, голубко, протягував Гриць. Як я тебе жадаю, моя стигла калина. Скільки ще чекати, аби знову втонути в тобі?
Сьогодні ввечері, після десятої, зітхнула Лада, її голос крутився, як листя в осінньому вихорі. Мій ще цього тижня ночує в котельній на зміні, тож маємо цілу ніч у запасі. Але ж нам треба поспішати він ось-ось зірветься додому. Чого це ліфт мовчить, як риба в кризі?
Валентина мимоволі прислухалася, не розуміючи: чи це сон на світанку, чи справжній дощ стукає по дахах. «Лада думки її мерехтіли, мов краплі дощу по порожньому асфальту, це ж сусідка з сорокового! От воно як… Гришка свіжим повітрям дихає щовечора, а сам ходить до Лади на восьмий поверх». Їй захотілось сміятись і плакати водночас, а в цей час ліфтер-майстер у жилетці кольору соняшника прийшов і розчинив дверцята, немов визволивши пташку з клітки.
Наближався вечір, долинав запах гарячої паляниці з булочної навпроти, і Григорій вже натирав черевики біля дверей, тримаючи в руках чорну парасолю.
Валю, я на годинку на повітря, проказав він, Під дощем навіть думки інакше крутяться.
Сьогодні такий вітер, що навіть горобці не вилітають, сказала Валентина, дивлячись у вікно, за яким клубочився туман. Може вже досить тих прогулянок?
Та ти ж знаєш, мені для здоровя треба, Григорій поправив парасолю, серце набирається сили, поки ноги йдуть.
А якщо на тебе зірветься цілий дощовий хоровод?
То візьму парасолю, він хитро посміхнувся і зник за дверима, залишивши за собою протяг із запахом мяти.
Через пів години, намерзлий і без капелюха, Григорій став під дверима.
Валю, впусти!.. Мене якісь парубки в дворі роззули, залишили босого.
Валентина розстебнула замок і виглянула:
Твої речі поруч зі смітником, шукаєш пригод маєш валізу під боком. І Ладі зі своїм восьмим поверхом привітали.
Григорія немов обдало холодом нічної ріки. Мовчки перестрибуючи через калюжі, він дійшов до смітника, де серед порожніх пляшок та залишків борщу справді лежала чиясь валіза. Одягнувся, і поки кликав таксі, раптом зрозумів: телефон залишився у Лади на комоді.
Він побіг назад, але підніжка долі вся багатоповерхівка пірнула у темряву: відключили електрику. Ліфт, сліпий гігант, так і не рушив. Химерна синхронія: як колись Валентина тепер і він застряг на восьмому поверсі.
На світанку, коли електрику нарешті подали, двері ліфта розчинилися перед обома перед Григорієм і Ладою, яка стояла з валізою, схожою на ту, що беруть із собою в Карпати на Говерлу.
Мій телефон і речі у тебе? спитав він, ніби звертався до глуздів своїх.
У мене… і речі твої також, запнувшись, протягла Лада.
Суджено їм було їхати у різні боки: таксі, мов човни, розносили їх далеко по світу а в повітрі ще довго витав запах дощу, смітника і зраджених надій.
