Ольга мила посуд на кухні, коли туди зайшов Тарас. Перед тим він вимкнув світло на кухні.
Ще досить світло. І не треба зайвий раз витрачати електрику, буркнув він похмуро.
Я хотіла пральну машину поставити, несміливо мовила Ольга.
На ніч поставиш, сухо відрубав Тарас. Коли тариф нижчий. І не крути так сильно кран, коли воду вмикаєш. Ти води витрачаєш купу, Ольго. Дуже багато. Хіба не розумієш, що так ти гроші наші у каналізацію зливаєш?
Тарас скрутив воду. Ольга з сумом подивилася на чоловіка. Потім зовсім вимкнула кран, витерла руки рушником і сіла за стіл.
Тарасе, ти колись дивився на себе збоку? спитала вона.
Я щодня лише цим і займаюся, зло буркнув Тарас.
І що скажеш про себе? мяко прохопилася Ольга.
Як про людину? уточнив Тарас.
Як про чоловіка й батька.
Чоловік як чоловік, відповів Тарас. Батько нормальний. Як усі. Чого причепилася?
Ти справді думаєш, що всі чоловіки й батьки такі, як ти? тихо промовила Ольга.
Ти знову хочеш скандалу? зітхнув Тарас.
Ольга знала, що назад дороги немає, розмову треба продовжувати. Подовжувати, поки до нього не дійде, що жити з ним це мука.
А знаєш, чому ти досі зі мною, Тарасе? спитала Ольга.
А чому я мав би піти? ухопився він, криво посміхнувшись.
Хоч би тому, що ти не любиш мене, мяко сказала Ольга. І наших дітей ти не любиш.
Тарас вже відкрив рота, але Ольга перебила його:
І не кажи, що не так. Ти взагалі нікого не любиш. Без сенсу сперечатись. Я про інше хотіла. Про те, чому ти досі нас не покинув.
Ну й чому? підняв брови Тарас.
Через свою жадібність, просто відповіла Ольга. Бо Тарас, ти настільки скупердяй, що розлучення для тебе катастрофа фінансова. Скільки ми вже разом? Пятнадцять років? На що пішли ті роки? Чого ми досягли, окрім того, що стали сімєю та народили дітей? Яке наше досягнення за ці роки?
Вся ж ще життя попереду, спробував проронити Тарас.
Не вся, Тарасе, спокійно сказала Ольга. Саме те, що лишилась. Ми жодного разу не були на морі удвох. Жодного. Я вже не кажу про закордон. Ми навіть в Україні ніде як слід не відпочили. Відпустку завжди проводимо у Львові. За грибами навіть не виїжджали нікуди. Чому? Бо дорого.
Ми ж гроші відкладаємо, підкреслив Тарас. На наше майбутнє.
Ми? здивовано спитала Ольга. Це ти відкладаєш?
Для тебе й дітей стараюся, впевнено відрубав Тарас.
Справді для нас? запитала Ольга. Ти пятнадцять років щомісячно береш і свої, і мої гривні й відкладаєш на рахунок для мене й дітей?
А для кого ж іще? не здався Тарас. Завдяки мені в нас, ти знаєш, скільки вже у ПриватБанку накопичено?
У нас? ще раз перепитала Ольга. У тебе, може, є рахунок. Але не в мене. А давай перевіримо? Дай мені, будь ласка, грошей, я куплю собі й дітям новий одяг. Бо я вже пятнадцять років доношую те, в чому заміж виходила і ще те, що жінка твого старшого брата після себе віддала. І дітям так само: все по старших двоюрідних братчиках. Я ще квартиру зніму окрему, бо втомилась жити в квартирі з твоєю мамою.
Мама дала нам дві кімнати, насуплено сказав Тарас. Гріх скаржитись на неї. А навіщо новий одяг дітям? Коли у Ванецьких діти виросли, їх речі цілком до наших підходять.
А мені? глухо спитала Ольга. Мені чий одяг носити? Жінки твого брата?
А для кого тобі наряджатися? пирхнув Тарас. Це ж смішно. Ти мати двох дітей. Тобі тридцять п’ять років! На які шмотки витрачатися?
А про що тоді мені думати? запитала Ольга.
Про сенс життя, відрізав Тарас. Є речі важливіші за речі. Треба про душу думати, а не про одяг і квартири.
Ага, кивнула Ольга. Ось чому ти тримаєш усі гроші й нам не даєш. Для нашого ж духовного блага. Я правильно розумію?
Вам довіряти нічого не можна! гримнув Тарас. Ви б усе витратили одразу! А як що станеться на що жити будемо?! Про таке подумала?
На що жити, якщо станеться? перепитала Ольга. Гарно сказано, Тарасе! Знаєш, а ти помітив, що ми вже зараз живемо так, ніби те твоє “якщо станеться” вже настало?
Тарас мовчав, зло дивився на дружину.
Навіть на милі, туалетному папері й серветках економиш, тихо продовжила Ольга. З роботи приносиш мило та крем для рук, що надають безкоштовно.
Гривня копійку береже, сухо кинув Тарас. Все з дрібниць починається. Дорогий туалетний папір? Це сміх!
Ну тоді скажи, коли кінець цьому всьому? запитала Ольга. Десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Скільки? Коли ми зможемо, як люди, пожити? Коли досягнемо вершини твоїх накопичень? Мені тридцять п’ять, а ще не час?
Тарас мовчав.
Може, в сорок можна почати жити? натякнула Ольга.
Мовчання.
Пятдесят? Можна? питала Ольга, вже майже посміхаючись.
Тиша.
Шістдесят? Уже достатньо накопичимо для “правильного” життя? І тоді я собі та дітям куплю новий одяг?
Тарас нічого не відповідав.
А знаєш, про що подумала? А раптом ми не доживемо до шістдесяти, Тарасе? Їмо ми абияк через твою скупість. Чому ж переїдаємо? Бо бюджетної їжі багато зїси. А це взагалі-то шкодить здоровю. Але головне у нас завжди кепський настрій. Ти цього не помічав? А з таким довго не живуть.
Якщо підемо від мами й почнемо нормально жити, грошей не зберемо, буркнув Тарас.
Ось тому я й йду від тебе, спокійно мовила Ольга. Бо я більше не хочу збирати гроші. Я не ти.
А як же ти житимеш?! розгублено вигукнув Тарас.
Як-небудь проживу, знизала плечима Ольга. Квартиру винайму для дітей і себе. Зарплати мені вистачить, ще й на їжу та одяг залишиться. І більше жодних твоїх лекцій про економію води й електрики слухати не буду! Пралкою користуватимусь, коли мені треба, не вночі. І купуватиму найкращі серветки і туалетний папір. І світитиму світло, коли захочу. А ще я витрачатиму стільки, скільки мені заманеться. І не чекатиму акцій і розпродажів.
Та ти ж нічого не зможеш відкласти! відчайдушно проронів Тарас.
Чому це? Можу, відповіла Ольга. Але не буду. Бо не хочу. Буду жити від зарплати до зарплати. Й аліменти твої на дітей витрачатиму до копійки. А у вихідні діти будуть у тебе з мамою мені вигідно. А я тим часом ходитиму в театр, у кавярні, на виставки. А влітку, Тарасе, я поїду до моря. Ще не вирішила куди чи в Залізний Порт, чи в Одесу. Але точно поїду, щойно від тебе звільнюся.
У Тараса все попливло перед очима. Йому стало не по собі, страшно не за дітей і не за Ольгу, ні. За себе. Він швидко порахував, скільки лишиться після аліментів і витрат на вихідні. Та найбільше його дошкуляли майбутні витрати Ольги на море. Бо ж це він вважав вже власними грошима.
Я не сказала головного, спокійно вела далі Ольга. Той рахунок у банку, де ти тримаєш гроші, поділимо навпіл.
Як це? не зрозумів Тарас.
Пятнадцять років спільного життя усе ділимо навпіл, впевнено сказала Ольга. І ці гроші я теж витрачу. Я не збираю їх заощаджувати на життя. Я житиму зараз.
Тарас безмовно ворушив губами, не міг вимовити ані слова. Його скувала паніка.
А знаєш, про що я мрію, Тарасе? тихо мовила Ольга. Я хочу, щоб у той момент, коли мене не стане, на моєму рахунку не було вже жодної копійки. Тоді я точно знатиму: я витратила усе на себе, на свою справжню реальну життя.
Через два місяці Тарас і Ольга розлучилися.
