**Щоденник**
Лежав я на дивані, закривши очі та прислухаючись до звуків у хаті й за вікном. Крізь склопакети з вулиці долітали приглушені гудки машин, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Колись я любив так лежати й угадувати, у якій квартирі дивляться телевізор, а де сваряться, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знов витаєш? А уроки зробив?..
Я міг би присягнути, що мені не причулося — я почув мамин голос, далекий, але живий. Я здригнувся й розплющив очі. Кімната порожня, двері в передпокій відчинені. І якби зараз звідти, з темряви, з’явилася мама, я б не здивувався, а зрадів. Але мама більше ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — фантомний біль.
Я сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я зійду з глузду, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток на наступний день після похорону, у крайньому разі — на другий», — подумав я. Вперся ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав хитатися.
Гострий дзвінок змусив мене здригнутися. Лікоть зісковзнув з коліна, голова різко впала вниз. Я встав, узяв із стола телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся в листок: «Сину, рідний мій!..»
— Денисе, це тітка Оля. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?
— Ні, все добре. — Я поклав телефон, склав листа й сховав його у шафу.
Я не можу більше залишатися один. Вже й голоси почали чутися. Взяв телефон, відчинив контакти, прокрутив. «Олежко, старий друг з університету. Ось хто мені потрібен!»
— Олежку, привіт! — сказав я, коли почув голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не пізнаєш? Швидко ж ти забув старого друга. Не чекав такого від тебе.
— Постривай. Денис?! Ти що, приїхав? — радісно скрикнув у слухавку Олег.
— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали й забули, — образився я.
— Та не забув я тебе, лихий ти козак. Не чекав — це правда. Ти зараз де?
— Вдома, — серйозніше сказав я.
Олег одразу зрозумів, що щось трапилося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Співчуваю. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Навіть не одразу впізнав. Надовго ще залишатимешся?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Або ні, краще давай до нас. З глузду, напевно, там один з’їдеш.
— До вас? — перепитав я.
— Так, я ж одружився. На Марійці. Уявляєш? Вона тут стоїть, передає привіт і тебе кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене тепер інша. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Говори адресу, — діловито сказав я.
«Ото справи, одружився. Марійка ще з першого курсу бігала за Олегом, а він то з Наталкою, то з Юлею крутив, поки я йому очі не відкрив…» Я швидко зібрався і замовив таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив їм з Олегом горілки й вина для Марійки, коробку цукерок і м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні я не виходив з дому. Було приємно розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь підвивання — то дитини, то цуценяти. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав я, притулившись вухом до дверей.
Підвивання затихло. Я постояв ще й уже хотів іти далі, як за дверима почулися тягучі звуки.
— Хто там плаче? — спитав я.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — спитав я.
— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворий.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Денис. Йшов повз, почув твою пісеньку.
— А я Артемко. Хочеш, розкажу тобі віршик про Святого Миколая?
— Давай, — погодився я.
Я слухав і усміхався. В дитинстві й я такий учив, тільки забув.
— За віршик подарунок належить. Тільки як я його тобі передам? Ти ж замкнений. Зараз до друга зайду на часину й повернуся. Добре?
— Який подарунок? Ти Святий Миколай?
— Ні. Чекай, — сказав я й пішов далі.
Двері відчинив Олег і одразу схопив мене в обійми.
— Привіт, друже! Скільки літ, скільки зим!
— Дай чоловікові роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Я відсторонився й побачив у дверях кімнати Марійку. Вона змінилася, розквітла.
— Заходь, ми щойно переїхали, ще не все доделали, — у голосі Олега відчувалася гордість. Дивись, мовляв, заздри.
Я оглянувся і присвиснув.
— Оце так! Не скромничай. Гарно у вас.
— У борги влізли, зато окремо від батьків. Спадкоємця плануємо. — Олег сяявВони пили чай, а за вікном розгорався ранок, і Денис зрозумів, що нарешті знайшов те, що шукав увесь свій життя — родину.
