**МІЙ СУПУТНИК У ТІНЯХ**
Мене звати Іван, хоча у селі всі називають мене дідусем Іваном. Мені сімдесят два роки, і моє життя, як у багатьох старих людей, це низка звичок і спогадів. Живу сам у деревяній хатині на околиці лісу, на Поліссі, де туман пробирається в щілини, а вітер шепоче між соснами, наче старий жаль. Пять років тому моя дружина, Марія, непомітно пішла у світ однієї зимової ночі. З того часу дні стали довшими, важчими, а ночі холоднішими.
Мої діти давно розїхалися, шукаючи власні шляхи. Спочатку вони дзвонили час від часу, потім листи ставали рідшими, а згодом настала повна тиша. Я не звинувачую їх життя йде вперед, не озираючись, і ми вчимося приймати порожнечу як частину пейзажу. Але бувають дні, коли самотність нависає важким кожухом, що давить на плечі та забирає подих.
Моя хата проста, з тими старими деревинними дощечками, що скриплять під ногами і зберігають відлуння голосів, які колись її наповнювали. Сад, який колись цвів під рукою Марії, тепер дикий куточок, де висока трава й польові квіти бються за промінь сонця. Люблю сидіти на ґанку в присмерку, з глиняною чашкою чаю в руках, і дивитися, як ліс поступово вкривається тінню. Іноді заплющую очі й слухаю: спів пташок, шелест вітру, далекий гавкіт собаки з сусідньої хати.
Саме в один із таких вечорів, коли повітря пахло дощем, а небо горіло золотом, я вперше побачив лисицю. Вона була худою, з кудлатою шерстю й виступаючими ребрами, з мордою, випачканою болотом. Вона рилась у смітті біля воріт, рухаючись обережно, ніби боялася, що її помітять. Я стояв нерухомо, спостерігаючи здалеку. Не відчув ні страху, ні злості лише дивну цікавість.
Я не прогнав її. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, я відклав шматок хліба й трохи застарілого мяса й поклав біля краю саду, там, де її бачив. Ліг спа
