**Щоденниковий запис**
“Твій кіт занадто гучно топоче!” — розлігся крик за дверима.
“Вимкніть цю шайтан-машину! Я через вас спати не можу!” — хтось почав лупати в двері і давити на дзвінок. Олеся аж підскочила, випустивши пульт. Андрій невдоволено заворушився.
У кімнаті ледве горів нічник, а за вікном стояла спекотна літня духота. Олеся накинула халат і пішла до дверей.
За порогом стояла жінка років сімдесяти з тонкими губами й злим поглядом. На ній був простий ситцевий сарафан, а в руці — телефон.
“Вибачте, а ви хто?” — обережно запитала Олеся, не відчиняючи.
“Я — Віра Петрівна! З третього поверху! Над моїм вікном стоїть ваша дзиґарка, яка не дає мені спати. Вимкніть негайно! Інакше викличу поліцію! Шуміть у неприпущений час!”
Олеся спробувала щось сказати, але Віра Петрівна не припиняла скаржитися без паузи.
“Я не розумію, як можна бути такими безсовісними! Весь будинок через вас страждає!”
“Він, наче, не такий гучний…” — обережно відповіла Олеся.
“Для вас — «не такий гучний», а в мене серце болить від вашого трактора!”
“Добре, вимкнемо,” — неохоче погодилася Олеся.
“Ну от і знайте,” — відрізала Віра Петрівна і пішла.
Олеся повернулася в спальню, вимкнула кондиціонер і розчинила вікна. Але це не допомогло — спека накрила хвилею. Андрій довго ворочався, потім пішов у душ, а Олеся лежала, дивлячись у стелю.
Не так вони уявляли своє перше літо у новій квартирі…
***
Квартиру вони купили кілька місяців тому. Минуле літо в орендованому житлі згадували як жахливий сон: тазики з холодною водою, вітер, що гнав спекте повітря вентилятором. В іпотеку Олеся влізла з тремтячими руками, але з думкою, що тепер ніхто не буде їм казати, як жити.
А виявилося — буде.
Вранці Олеся зустріла в ліфті сусідку — Марійку. Вони вже встигли познайомитися, навіть допомагали їй змінити кран.
“Слухай, Марійко,” — Олеся притулилася до стіни, — “ми вчора вночі ввімкнули кондиціонер, і до нас прийшли скаржитися. Він справді так шумить?”
Марійка підняла брови.
“Дай вгадаю. Віра Петрівна?”
Олеся кивнула.
“Ну… Вона і на нас скаржиться. То телевізор їй шумить, то син голосно сміється. Одного разу сказала, що наш кіт занадто гучно стрибає. Але ми вже звикли. Вона дзвонить разів два на місяць. Терпимо.”
Олеся мимоволі посміхнулася.
“Кіт? Серйозно?”
“Так,” — підтвердила Марійка. — “Ми тепер дивимось у навушниках. З сином і котом складніше.”
Пізніше Олеся зустріла на сходах сусіда — Петра. В нього був такий самий кондиціонер, і він висів якраз під вікном Віри Петрівни.
“Петре, тобі вона не скаржиться?”
“Та ні. Хоча у мене досить гучний. Друг казав, що неправильно встановили, тому іноді дзижчить. Але я, мабуть, їй подобаюсь,” — усміхнувся сусід.
Відповіді не заспокоїли Олесю. Вона ще раз увімкнула кондиціонер і прислухалася. Ледве чути.
То в чому ж спраА через місяць Віра Петрівна раптом переїхала – донька забрала її до себе в село, і в будинку нарешті настала спокійна тиша.
