Я подивилася на екран телефону. Орися надіслала запрошення в спільний чат: «Дівчата, чекаю вас у суботу о 18:00 у кафе «М’ята». Буде весело!»
Мені тридцять. Двоє дітей — донька Яна й син Тимко. Розлучення. Офісне крісло, яке пам’ятає мою спину краще, ніж будь-який чоловік за останні два роки. І ось це запрошення, від якого я зраділа.
— Тимку, не бігай коридором! Яно, вдягни шкарпетки, холодно! — крикнула я, затискаючи телефон плечем.
На тому кінці дроту Орися щебетала про сюрпризи та караоке.
— Ярино, ти прийдеш? Обіцяю, буде класно, і без твоїх слів: «у мене діти».
Я хмикнула.
— Твої діти. Твої проблеми. Твій розлучення. Твій вік… Я подумаю, — відповіла.
У суботу Павло, колишній чоловік, запізнився на дві години — він приходив до дітей на вихідні. Яна плакала, бо хотіла, щоб мама заплела їй волосся «як у принцеси», а Тимко сховав лівий черевик. Коли я нарешті застебнула блискавку на єдиній сукні, яка ще не виглядала мішкувато, годинник показував майже шосту вечора.
— Поїду. Хоча б на годину.
У кафе грала музика. Дівчата з бухгалтерії вже пригубили шампанське, а Одарка з відділу продажів розповідала про свого нового молодого чоловіка з такою інтонацією, ніби захищала диплом на тему «Моє щастя, яке ви всі мусите бачити».
Орися побачила мене, верескнула й кинулася обійматися.
— Ти прийшла! Яка ти гарна! Сідай, зараз торт принесуть.
Я присіла за стіл, узяла келих із соком. Слухала. Кивала. Усміхалася в потрібних місцях.
Ганна із сусіднього відділу, висока білявка з вічно невдоволеним обличчям, нахилилася до мене:
— А твій де?
— У розлученні. Уже рік, — рівно сказала я.
— Ой, вибач. Я не знала. Дітям важко, певно.
Я допила сік. Заграла повільна музика, знайома. Когось запросили танцювати. Я залишилася сидіти. До мене підсіла Орися, винуватиця свята, уже трохи п’яненька й від того незвично серйозна.
— Ярино, ти чого сумна?
— Я не сумна. Я втомлена.
— Це одне й те саме, коли тобі тридцять із двома дітьми та колишнім, який приходить тільки за графіками.
Я здивувалася такій точності.
— Ти теж розлучена, чи що?
Орися засміялась:
— Ні. Але я уважна. Слухай… Я попросила співака заспівати одну пісню. Для тебе.
Я не зрозуміла, але кивнула.
Хлопець біля мікрофона взяв акорди. І раптом полилося щось старе, що крутили по радіо, коли я вчилася в інституті. Пісня, під яку ми з Павлом цілувалися на лавці біля гуртожитку. Дурні вірші про «ніколи не кажи прощавай». Я закрила обличчя руками. Не від сорому. Від того, що хтось згадав, якою я була. До «твоїх дітей».
— Я не замовляла цю пісню, — прошепотіла я.
Орися знизала плечима:
— Може, це він сам. Може, ти йому сподобалась. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало, Ярино?
Я не дивилась. Але зараз підвела очі. Хлопець біля мікрофона усміхався. Незнайомий. Молодий. Нічого не знаючий про моє життя. Я витерла щоки серветкою, узяла келих із шампанським і всміхнулася у відповідь. Не тією черговою офісною усмішкою, а справжньою.
Потім я відправила Павлові повідомлення: «Я затримаюсь. На ніч дітей залишаю в тебе. Це не обговорюється».
І видихнула. Вперше за довгий час повними грудьми.
Торт принесли рівно о дев’ятій. Я з’їла два шматки й не порахувала калорії. Орися шепнула на вухо:
— Знаєш, я запросила тебе, бо ти єдина, хто не обговорював мій звіт на плануванні.
— Твій звіт був нормальним, — знизала плечима я.
— Ось саме. Ти єдина, хто взагалі слухає. А не вдає.
Додому я повернулася в дванадцятій годині. Порожня квартира пахла тишею. Спершу хотілося заплакати від того, що Тимкові шкарпетки не розкидані по коридору, а заколка Янки не валяється на кухні.
Але потім я зняла сукню, заварила чай, увімкнула ту саму пісню в навушниках. І зрозуміла, що дім — це не тільки шум маленьких ніг. Це ще й оця тиша, в якій можна нарешті почути себе.
— А непоганий був вечір, — подумала я й заснула з усмішкою.
А вранці прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Ви сьогодні будете на презентації? Я той самий співак із кафе — Дмитро. Можна пригостити кавою? Просто так, без приводу».
Я подивилася на телефон і набрала: «Буду. Кава чорна, без цукру. І дякую за пісню».
Перші два тижні все було як у кіно. Дмитро зустрічав мене після роботи з букетом. Він співав для мене в кафе, коли було мало людей, і дивився так, ніби я єдина жінка у світі. Я танула. І пропадала.
Спершу раз на тиждень. Потім через день. Потім мати перестала приховувати невдоволення.
— Яринко, ти дітей на кого кидаєш? У мене свої справи. У тебе робота, між іншим.
— Мамо, благаю тебе, Тимко вже спить, Яна уроки зробила. Я на дві години.
— На дві години вона… Усюди на дві години. Знаю я ці «дві години». Чоловік? — я мовчала.
— І звідки він? Із того кафе? — мати піджала губи. — Ресторанний співак… Ярино, ти розумна дівчина, у тридцять років із двома дітьми хапаєшся за кожного, хто лагідно подивиться. Тільки вони всі на один копил. Сьогодні тобі один співає, завтра інший.
— Мамо, припини! — я кинула сумку на диван. — Ти його не знаєш.
— А ти… скільки ти його знаєш… місяць? Два? Вже кого-кого, а чоловіків я за своє життя набачилась, — вона грюкнула дверима.
Дмитро був іншим. Він пам’ятав, як звати Яну і що Тимко боїться темряви. Він казав, що не проти дітей, що він подумає, як ми можемо влаштувати життя.
Я майже повірила.
Того вечора я вирішила зробити сюрприз. Дмитро сказав, що виступатиме до десятої, а потім вільний. Я залишила дітей у матері, та закотила очі, але не відмовила, і поїхала до кафе без запрошення. Я ввійшла в зал. Усміхнулася знайомому бармену. Подивилася на сцену.
Дмитра там не було.
Він стояв біля колони й танцював. Не вальс, а просто дуркував, але в ритм музиці з гарною жінкою. Високою. Худою. В облягаючій сукні, яка коштувала, як моя зарплата в гривнях за місяць. Її волосся було ідеально укладене, сміх гучний і вільний.
Дмитро сміявся теж. А потім узяв її за руку, і вони зникли за дверима з табличкою «Службовий вхід».
Я стояла посеред залу. Хтось зачепив мене плечем, вибачився. Музика грала далі.
— Усі вони на один копил — згадала слова матері.
Я розвернулася й вийшла. Не грюкнула дверима. Не заплакала. Просто сіла в таксі й назвала адресу. Біля під’їзду стояв Павло. У старій куртці, з синяками під очима, злий і скуйовджений.
— Ярино! Ти чому на телефон не відповідаєш? Мати твоя мені дзвонить уже пів години! Батько в лікарні. Інфаркт. Вона дітей залишила вдома, а мене попросила приїхати до них.
Я схопилася за серце.
— Що? Як? Він же…
— Я не знаю як. Викликай таксі. Я з дітьми посиджу.
Я тремтячими пальцями набрала номер матері. Та ридала в трубку.
— Тато в реанімації. Приїжджай зараз же.
— Я вже їду. Мамо, він викарабкається?
— Лікарі нічого не кажуть.
Усю ніч ми з матір’ю просиділи в лікарняному коридорі. О восьмій ранку з дверей вийшов утомлений лікар.
— Криза минула. Ваш чоловік міцний. Ще б пів години, не поручився б. Але тепер усе буде добре. Спокій, дієта, жодних стресів.
Мати розридалася. Я обійняла її, і ми так стояли — дві жінки, які мало не втратили головного чоловіка у своєму житті. На зворотному шляху в таксі я дивилася у вікно. Ранкове сонце пробивалося крізь київські панельні будинки. Я згадала, як Дмитро гладив мене по щоці, обіцяв море й подорожі. Смішно. Море… А батько лежав у реанімації, поки я була в кафе.
— Досить із мене божевільних гулянок.
Удома був Павло, теж не спав, видно було з його вигляду.
— Павле, — тихо сказала я. — Дякую тобі, що приїхав, що був поряд із дітьми.
Павло мовчав хвилину. Потім заговорив незграбно, як завжди, коли йшлося про почуття.
— Ярино, я без тебе… Дітям потрібен батько. І не тільки на вихідні. Загалом, давай з’їдемося. Знову, як раніше. Ти втомилася. Діти сумують. І я сумую за домом, за твоїм бурчанням, якщо я не зняв взуття.
Я засміялася крізь сльози.
Я підійшла до чоловіка й уткнулася в його плече. Взяла його за руку. Шорстка, знайома, тепла долоня. Не та, яка брала мікрофон і обіцяла море. А та, яка тримала коляску, міняла колеса в моїй машині.
— Давай спробуємо, — сказала я. — Але якщо ти знову не митимеш за собою чашку, я приб’ю тебе подушкою.
— Домовились.
Діти вискочили з кімнати, Тимко повис на Павлі, закричав: «тато!». Яна спершу відвернулася, але потім усе ж підійшла й тихо сказала:
— Ти залишаєшся? Надовго?
Павло присів навпочіпки:
— Назавжди, Яночко. Якщо ви мене приймете.
А ввечері, коли діти заснули, Павло мив посуд, я дістала телефон і видалила переписку з Дмитром. Жодного повідомлення так і не прийшло.
— Мати була права, — подумала я. — Але вона не права в одному. Не в тридцяти справа. Не в дітях. І не в розлученні. А в тому, кого обираєш. Я обирала гарні обіцянки. А треба було втомлені очі й брудну чашку в раковині.
Я підійшла до Павла, обійняла зі спини, уткнулася носом у плече.
— Що? — спитав він.
— Нічого. Просто добре, що ти вдома, — і це було більше, ніж усі пісні світу.
