7 квітня
Усе, що сталося останнім часом, не виходить з моєї голови. Я наче заново переглядаю своє життя та його переплетення із долею своєї сімї. Особливо болючими є спогади про хворобу бабусі Надії Олексіївни. Тижнями вона лежала сама, а її дочки мої тітки навіть і не подумали відвідати матір, поки та хворіла. Весь догляд ліг на мої молоді плечі. Я ревно дбала про бабусю вставала рано, годувала, поїла, читала вголос Тепер знаю ця турбота перегортає в душі щось особливе.
А ось, як тільки наблизився Великдень, тітки дивом згадали дорогу до старої хати. Не через турботу ні! Просто знову приїхали за частуваннями, скучились не за нашою родиною, а за сільськими смаколиками, якими бабуся завжди славилася. Я стояла у вікно, коли побачила, як Надія Олексіївна випросталась, поправила хустку і вийшла на двір. Вона відкрила хвіртку і, зустрічаючи дочок, сказала крижаним голосом:
Чого приїхали?
Тітка Оксана здивувалася:
Мамо, невже ти сердишся?
Нічого. Все, мої рідні, зітхнула бабуся, я все господарство вже продала
Як? А ми?! тітки навіть роти пороззявляли.
А ви купіть те, що треба, в магазині! Не маю більше сили господарювати!
У той момент я побачила в очах Надії Олексіївни сльози, які вона з усіх сил ховала. Мабуть, тоді в неї щось остаточно обірвалося, і вона вирішила вибирати себе.
Жити в нашій Оленівці завжди було монотонно, і навіть найменша подія ставала цілою сенсацією. А коли я повернулася до села після кількох років навчання та роботи в Києві, чутки ширилися, мов блискавка. Більшість сільських бабів ледь не плакали від радості, коли бачили мене за кермом нового білого «Міцубіші» для них це був справжній казковий сюжет.
Це ж треба, Наталка повернулася! Ще й на такій машині! Всім дівкам приклад показала! шепотілись вона одна одній на базарчику.
Памятаю, як побачила на вулиці Павла Івановича, знаного гармоніста та душу всіх сільських свят. Я помахала йому рукою з вікна:
Павле Івановичу, як здоровя?
Наталю, слава Богу, тримаємося! Ти ж заходь до клубу, ми репетируємо!
Пообіцяла обов’язково прийти, бо щемить в серці за тими репетиціями, співами й щирістю наших людей.
Повернення зіркової Наталки було мов вибух в Оленівці. Я навіть бачила, як баба Параска хрестилася, стиха шепочучи:
І в нашому селі казки бувають! Казали ж, що з Попелюшки може вирости графиня!
Так, в дитинстві всі кликали мене так Попелюшка, бо вічно була в роботі, в господарстві, з бабусею все ділила. Мама померла рано, тато пішов ще раніше, рідня не поспішала допомагати. Поки одна Надія Олексіївна не вирішила взяти мене до себе.
Бабуся тоді ще працювала завідуючою магазином, і більшість сусідок заздрісно зітхали: мовляв, гроші на дитину отримує, от і забрала. А хтось казав: Молодець, у кожного має бути серце!.
Господарка у Надії Олексіївни була велика: курей, гусей, качок не злічити, а ще кізоньки, свині, дві з половиною гектари родючої землі біля Дністра. Було тяжко їй з усім цим впоратись, тому й забрала мене помічницею. Так я й стала «Попелюшкою» худорлява, втомлена, але вдячна бабусі за прихисток.
Проте, дитяча туга часом брала своє. Мрією були не лише фермерство та господарство, а й співи. Саме Павло Іванович разом із тодішньою молодою керівницею клубу Мариною Миколаївною впізнали у мені талант коли дуже соромилась, але вперше заспівала перед всім класом. Памятаю, як тоді боялася, що бабуся наругається бо я ще не встигла доїти кіз, а мушу на виступ
Нічого, казала класна Анастасія Володимирівна. У тебе сьогодні лотерейний квиток від долі. Не прогав!
Співала я тоді з усмішкою крізь сльози, не для слави, а від душі. Обласний конкурс приніс перемогу, але, як не дивно, характеру не змінив людиною залишаюся, бабусю поважаю і ніколи не задираю носа.
Поки бабуся хворіла, я не відходила від неї. А мої тітки зявилися перед Великоднем за пирогами! Саме тоді Надія Олексіївна сказала їм:
Наталя не ваша служниця! Я хазяйство продала, а ви приходьте хоч раз не за харчами, а з серцем! Я й собі старість хочу, не тільки вам допомагати!
Я дивилася і розуміла: іноді, навіть у сімї стаєш чужою, якщо серце закрите.
Згодом бабуся прийшла до Зої, подруги з юності:
Дякую тобі, що очі мені відкрила! Могла скласти Наталині долю не найкраще А тепер дай допоможу мясо продати, тільки козу залишаю собі.
Тепер усе інакше. Я стала викладачкою в музичному училищі, часто гастролюю Україною, але щотижня телефоную бабусі в Оленівку, з нової зарплати відправляю їй гривні, щоб не бідувала.
Сьогодні нарешті вдалося приїхати додому на цілий тиждень. На задньому сидінні басом сопів мій Максимко, а коли завидів хату аж вигукнув:
Мамо, ми вже в бабусі?!
Так, синочок, ми вже вдома. А от і бабуся на порозі!
Баба Надія Олексіївна, попри роки, тримається гордо. Вона підхопила правнука, обсипала поцілунками.
Гарне моє сонечко! Думала, не дочекаюся цієї зустрічі!
Мене обійняла обережно, боячись зіпсувати зачіску:
Дивилася останній концерт, ти найкраща!
Бабусю, не перебільшуй Просто люблю співати.
А по-іншому й не могла! Ти справжня артистка!
Якби не ти з Павлом Івановичем, нічого б не було. Так і залишилася б я Попелюшкою.
Ні, доню. Всі казки то вигадки, а своє майбутнє ти сама творила. Я лише трохи допомогла.
Вона взяла мої руки мозолисті, хоч і доглянуті, і тихо прошепотіла через сльози:
Пробач мені, якщо змусила тебе страждати. Я любила, як уміла.
Я давно пробачила, і знаю: для мене найважливіше мати ту саму, єдину рідну людину, про яку хочеться піклуватися все життя, не заради винагороди, а просто так по-родинному, по-нашому, по-українськи.
