Свадьби не було. Наречений не приїхав до нареченої.
Скільки дівчат із найранніших років мріють про білу сукню, вінок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Соломія була однією з них. Вона виросла тихою, скромною дівчиною, мрійливою та ранимлою. Скільки разів вона закривала очі, коли по телебаченню показували весілля, і уявляла, як одного разу й вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тріпотом у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юридичному, але в різних підгрупах. Він високий, світловолосий, спортивний, з жартівливими очима. Вона — струнка, з легкою поставою і ніжною усмішкою. Весь факультет говорив, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Проводжав до дому, носив каву в холодні ранки, малював сердечка в зошитах. Їхні стосунки були чистими, ніжними, ніби з коханого роману.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже дружили, разом їздили на дачу. Вирішили одружитися відразу після випуску. Все йшло ідеально. Соломія з подругами тижнями шукала сукню, переглядала каталоги, бігала по салонам. А одного разу, побачивши уві сні убрання своєї мрії — тонке мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — прокинулась з думкою: «Воно має бути моїм».
Вона поїхала до найближчого салону з подругами. Продавниця Марія, послухавши її, раптом усміхнулась і сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню, так само, як ви описали. Покажу?
Соломія закохалася в неї одразу, навіть не примірявши. Вона була ніби виткана з її сну. Тільки подруга прошепотіла на вухо: «Марія казала, що весілля у тієї нареченої не відбулось… Може, не варто?» Але Соломія не хотіла слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з нетерпінням чекала того дня.
Перед весіллям вона зупинилася в готелі — побути наодинці, подумати. Вона знову наділа сукню, покрутилася біля дзеркала. І враз їй здалося, що у відображенні на голові — чорна стрічка. Миттєво пробіг мороз, але вона зітхнула і зганьбила це як звичайний передвесільний екстаз.
Вранці все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Соломія сяяла, як із журналу. Батьки, зайшовши в номер, аж здивувались. Залишалось лише чекати Олега. Минула година. Ще тридцять хвилин. Соломія вже не посміхалась. У вікно вона побачила поліцейську машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла в коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Соломія?.. — спитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Соломія не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу і сховала обличчя в долонях.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі в тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його до труни, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня її більше ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що реакція на втрату. Але мати знала: її донька повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце Соломії зупинилося. Лікарі написали: «зупинка серця уві сні». А в руках у неї було те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його неможливо пережити.
А ви вірите, що кохання може бути таким сильним, що без нього неможливо жити?…
