Свадьби не буде
Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але доля розпорядилась інакше. Батько потрапив у страшну аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому місті не було, треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла ж кинути батьків у такій складній ситуації. Влаштувалася працювати до школи.
Лікарі запевняли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, кидайте витрачати гроші даремно. Мені нічого не треба, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався, став вередливим і підозрілим, до всього причеплявся. Найбільше діставалося, звичайно, матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати і бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, щось запитати або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Васю, ти ж міг би сам доїхати до кухні. А тепер картопля згорила, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко говорити, ти на ногах. Важко стакан води принести? — злиться батько.
Бувало, що він у гарячці запускав у матір стаканом або тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А коли випивав, виливав злість на матері. Наче це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, це не допоможе, тільки гірше стане. Нема чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не годен, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Оксана.
— Не куплю, так верещатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Та не пити треба, а займатися, вправи робити. Лікарі ж казали, що може ходити. Він сам не хоче. Просто йому подобається знущатися з нас, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.
Батька, звичайно, було шкода, але й їм з матір’ю було нелегко. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько то й діло кликав її. І Оксана не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам доїдь до кухні і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у параолімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, вперед, сам. А мені неколи, до занять готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса візка, як батько зі стуком поставив на стіл стакан на кухні, як колеса прошуршали повз її двері, на мить пригальмуючи. Чекала, що він розіпне візком двері, почне кричати. Але колеса проїхали далі по коридору. З того часу батько став самостійнішим.
У теплу погоду Оксана залишала відкритим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати у вузькі двері та через поріг він не міг. Звичайно, треба було б розширити дверні прорізи та балконні двері, тільки де взяти грошей.
— Віддайте мене в богадільню, — випивши, просив батько.
— Що ти таке говориш? Як можна? Ти живий, це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, потім набридне за мною горшки виносити. З жалю житимеш і терпіти. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Так і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як почався дощ, сильний, холодний. Вона сховалася під скляним навісом зупинки, але краплі все одно залітали. Машини, що проїжджали повз, не збавляли швидкість, летіли прямо по калюжах, обпікаючи людей на зупинці брудними бризками. Оксана стояла, наче змерзлий горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи над головою куртку, він забіг під навіс до Оксани.
— Сідай у машину, підвезу додому.
Оксана вже добре промерзла, ноги промокли. Вона юркнула під його куртку, що пахла бензином і машинним маслом. Хлопець допоміг їй залізти у кабіну. Тут було сухо й тепло.
— Тарас, — сказав він.
— Оксана.
— Оксано, значить. Куди їдемо, Оксано?
Оксана назвала адресу. Усю дорогу Тарас розповідав, чому став водієм.
— Мати мене сама виховувала. Прийшов час мені про неї піклуватися. Сусід взяв мене до себе у авторемонтну майстерню. А коли повернувся з армії, самТарас посадив Оксану у свою машину і в цей момент їй стало ясно, що доля знову повернула їй світло, яке вона вже вважала втраченим.
