Сьогодні спостерігав за Маряною Пелех перед дзеркалом. У білій сукні вона виглядала блискуче, та було в її очах щось важке. Сукня лежала ідеально її мати Віра Петрівна три тижні керпіла над кожною складкою, кожною намистиною. Тепер та краса здавалась їй покривалом.
Марянко, готова? зазирнула до кімнати тітка Соломія, мамина подруга. Гості вже зявляються, автомобілі підїхали.
Готова, обманула Маряна, поправляючи вінок. Тіточко Соломіє, може, скасуємо? Усе якось не так…
Що ти мелеш, серденько! здивувалась тітка. Твоя мати стільки сил доклала, гривень витратила! Гості вже тут, стіл приготований. А твій Тарас… тітка похитала головою. Сам винний! Не треба було в останню мить тікати!
Мати ввійшла з червоними від сліз очима, але з рішучим поглядом.
Годі, Марянко! Досить сумувати! промовила вона твердо. Не дозволю цьому дурню зіпсувати нам свято. Ми влаштуємо весілля, і нехай увесь Львів побачить, яка в мене красуня доня!
Мамо, та це ж кумедно! Весілля без нареченого! Що люди казатимуть?
А що казатимуть? підійшла мати, поправила доччині сережки. Скажуть, що Віра Петрівна молодець, що не сиділа вдома в плач, а показала усім, що її доня варта кращого! Ось що скажуть!
Маряна зітхнула. Мати була у своєму амплуа коли вона щось вирішила, переконати неможливо. А вирішила вона ще вчора ввечері, коли Тарас подзвонив та заявив, що не готовий до шлюбу.
Мамо, уяви собі, який сором! спробувала ще раз Маряна.
Сором це коли жінка все життя чекає на недостойного чоловіка! А ми доведемо, що можемо жити без нього! мати обернулася до дверей. Годі розмовляти. Виходимо!
У залі вже зібралось зо сорок людей. Родичі, сусіди, матерні колеги з роботи. Усі перешіптувалися, кидали співчутливі погляди. Маряна почувалася, наче у мареному сні.
Ой, Маряночко, яка ж ти гарна! підбігла двоюрідна сестра Леся. А де… ну тобто… як справа?
Як бачиш, сухо відповіла Маряна.
Мати зійшла на маленьке піднесення, де зазвичай грали музиканти, й стукнула ложечкою по келиху.
Любі мої! почала вона. Сьогодні особливий день. Моя доня Маряна виходить заміж… за своє нове життя! За волю від недостойних людей! За право бути щасливою!
У залі настала тиша. Хтось ніяковісно покашляв.
Віро, ти з глузду зїхала? прошепотіла матерна сестра Надія.
Навпаки, уперше в житті прийшла до тями! відповіла мати. Маряно, іди сюди!
Маряна неохоче підійшла. Мати обняла її за плечі.
Ось вона, моя красуня! Розумна, добра, золоті руки! А цей… як його… Тарас, він її не вартий! І нехай усі знають ми не плачемо, ми святкуємо!
Мамо, залиш, прошепотіла Маряна крізь зуби.
Не залишу! мати підняла келих. За мою доню! За те, що вона вчасно зрозуміла, з ким не варто звязувати життя!
Гості невпевнено підняли келихи. Хтось пробурмотів: «За Маряну!», хтось мовчки відпив.
А тепер за стіл! оголосила мати. Ґуляємо!
Маряна сіла на сво
Тепер я дивлюсь на те біле вбрання в шафі, немов на доброго знайомого, що нагадує: власне щастя починається там, де закінчується очікування на когось дійсно, що пишуть у казках, то не завжди буває в житті, та не варто журитись, бо калина новими ягодами вкриється.
