Світанок уже промалював рожевий край неба, ось-ось зійде сонце. У купе всі спали, лише Дмитро не змикав очей, спостерігаючи за народженням нового дня. Він лежав на верхній полиці, втупившись у вікно. Все частіше миготіли села, станції з порожніми перонами. Невже скоро він буде вдома?
Скляні двері відчинилися, у купе зазирнула провідниця.
“Через півгодини ваша зупинка. Потяг стоїтиме дві хвилини”, — сказала вона і примкнула двері.
Дмитро чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову обернувся до вікна, але чарівність ранку вже розвіялась. Він сів, пружно зіскочив униз. Чоловік на нижній полиці зітхнув і повернувся до стінки.
Дмитро взяв рушник і вийшов у коридор. У більшості купе двері були привідчинені – спекотно. Десь пасажири теж прокидалися.
Туалет був зайнятий. Він відвернувся до вікна. Чотири роки його не було вдома. Ніхто не чекає, бо ніхто не знав про його приїзд. Він хотів зробити сюрприз. А тепер роздумував: може, даремно? Сам перехвилювався, не спав усю ніч. А що буде з матір’ю, коли вона побачить його на порозі?
Після смерті батька її часто мучили хвороби. Від радості, як і від горя, може підскочити тиск, защеміти серце. Треба було хоча б Сашкові подзвонити, попередити. Той би підготував маму.
Дмитро повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Біля дверей озирнувся – чи не забув чого. Став біля вікна в коридорі, чекаючи своєї станції.
Олександр. Мати завжди називала його лише так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Мати, яка раніше звіряла кожен крок з батьком, тепер питала поради у старшого сина. Вона пишалася розумним і відповідальним первістком.
А Дмитро завжди був Димком – молодшим, бешкетником, жартівником. Йому здавалося, що мати любить Олександра більше. А ось батько більше душу вкладав у Димка.
“У кого ти такий уродився?” – дивувалася мати, коли бачила в його щоденнику записи про погану поведінку.
“Хтось у родині має бути дурником. Як у казці. Нічого, прийде час – і ти мною теж пишатимешся”, – хвалився Димко.
Мати зітхала.
Олександр закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив до університету на економічний факультет. Навчався відмінно, мати ним пишалася й ставила брата Димкові за приклад. А той любив грати у футбол, ходити в кіно, читати книги про піратів, фантастику, мріяв стати мандрівником.
Димка дратувало і боліло матеріне захоплення старшим братом. Коли вона хвалила Олександра, ставила його за зразок, Димкові кортіло з протесту зробити все навпаки, ще гірше. Він такий, який є, і не збирається наслідувати брата, хоч і визнавав його розум.
Коли Олександр закінчив університет, Димко отримав атестат. Вони й зовні були різні. Олександр схожий на матір – світловолосий, блакитноокий, з пухкими жіночими губами. А в Димка волосся чорне, непокірне, вічно стирчало у всі боки. Очі жовтуваті, як у кота. Мати в дитинстві кликала його кошеням. А як називала Олександра? Дмитро не міг згадати. Мабуть, і тоді – Олександром.
І, звичайно, він мав вступити до університету, як старший брат. Димко збрехав, що не подавав докуменІ ось, коли осіннє сонце обіймало вулиці Києва, а з-під коліс їхнього авто злітали золоті листя, Алєна притиснула до грудей новонароджену донечку, а Дмитро, усміхнувшись у дзеркало заднього виду, прошепотів: “Я знав, що ми створимо щось прекрасне”.
