Нове життя Яринки: від осуду до прийняття
Фросина ледве зійшла з автобуса. Ноги затерпли, суглоби ломило, а валіза здавалася вдвоє важчою. Пасажири швидко розбирали свій крам, розходились, залишаючи за собою лише шерех кроків та гуркіт від’їжджаючого транспорту. Фросина, як завжди, не поспішала. Додому її ніхто не чекав. Вона стала трохи осторонь, глибоко вдихнула повітря, насичене запахом мокрого листя, і вперше за довгий час відчула — повертається не просто до квартири, а до себе.
Її шкільна подруга давно запрошувала в гості. Вони провели тиждень на дачі — природа, тиша, нескінченні розмови. Але до кінця Фросина зрозуміла: їй бракує власного ліжка, своєї чашки для чаю та навіть тихого цокання кухонного годинника.
Чоловік помер сім років тому. Спочатку вона плуталась, не знала, як жити сама. А потім звикла. Донька вийшла заміж, поїхала до Києва — дзвонить нечасто. Самотність стала звичною, як стара хустина, якою вкриваєшся зимовими вечорами.
— Жінко, це ваше? — водій показав на валізу, що лишилась самотньою біля автобуса.
— Моє, — кивнула Фросина і потягнула її до міської зупинки.
Автобус мчав по мокрому асфальту, у калюжах відбивались уривки неба. Місто зустрічало звичними будинками, знайомими краєвидами, сивими тополями біля узбіччя. Тут вона виросла, вийшла заміж, народила доньку — і ось тепер поверталась, ніби з великого кола, у ту саму точку.
Біля під’їзду, як завжди, сиділи дві вічні вартові — Ганна й Марія. Обидві пухкі, як пампушки з маком, завжди щось обговорювали та прискіпливо оцінювали кожного, хто проходив повз.
— Звідки це ти, Фросиночко? — враз впились у неї поглядами.
— До подруги їздила, — коротко відповіла вона, вже тягнула руку до дверей, але її зупинили.
— Поки тебе не було, у вас там усе перевернулось…
— У сорок третю квартиру вселилась! Дівчина довгонога, на жердину схожа!
— Меблі нові заносили! Джип приїжджав! Кіт у неї, білий, пухнастий!
— Повія, одразу видно! Чоловік у неї старий, у батьки годиться!
Фросина мовчки вислухала — сусідки, як завжди, знали все й усіх. Хоч на кладовищі у них запитай — хто з ким і чому. Головне, що ремонт зробили без неї — стіни не тремтіли від дрилі.
Квартира зустріла тишею й запахом знайомого пилу. Чайник на плиті, гарячий душ, улюблена чашка — усе на місці. Вона тільки влаштувалась біля телевізора, як у двері постукали.
На порозі стояла та сама «жердина». Дівчина була справді сліпучою: засмага, світле волосся, короткі шорти, тонкі руки. Але в очах — щось більше: втома, обережність, туга.
— Добрий день, я ваша нова сусідка. ПочЮля подивилась на неї щиро й сказала: “Дякую, що не судите мене, як інші.”
