Ми з батьком вже все вирішили, сказала Оксана і поклала долоню на руку сина. Продаємо нашу ділянку на дачі. Два мільйони гривень дамо вам на перший внесок за квартиру, і досить вам вже жити по чужих квартирах.
Я завмер з чашкою чаю на півдорозі до рота. Марія, моя дружина, теж заклякла шматок пирога так і застиг у неї на виделці.
Мам, ти жартуєш? поставив я чашку на стіл. Яка дача? Ви ж там усе літо…
Обійдемося. Богдан, скажи їм.
Тато, який до цього тихо доїдав вишневе варення, нарешті підняв голову.
Мама має рацію. Цій дачі вже сорок років, дах тече, паркан трухлявий. Самі клопоти. А у вас житла нема.
Та ми самі накопичимо, похитав я головою. Ще два-три роки, може…
Три роки?! Оксана махнула руками. Три роки по чужих хатах? І дитина от-от народиться! Маріє, скажи щось!
Марія невпевнено глянула то на мене, то на свекруху.
Оксано Василівно, це ж величезні гроші… Це не так просто…
Можете, відрізала Оксана. Ми вже все вирішили. У суботу приходить агент нерухомості, вже домовились про показ.
Я відкрив рот, але мама перебила мене:
Синку. Ми не молодіємо. Ось батько вже третій рік тиск лікує, мені ж наступного року шістдесят. Навіщо нам та дача? Помідори садити? Та куплю їх на базарі! А онуки мають рости у своєму власному домі.
Тиша стала важкою. Марія стиснула мені долоню під столом. Я потер перенісся, як завжди, коли не знав, що сказати.
Мамо Ми все повернемо. Копійка до копійки.
Та годі, махнув рукою Богдан. Повернеш добре, не повернеш не страшно. Головне, щоб онуки мали де повзати.
Через півтора місяця дачу продали. Оксана все сама оформила, сама рахувала гроші, сама переказала два мільйони гривень мені на рахунок. Ще через три місяці ми з Марією переїхали в двокімнатну квартиру на бульварі Лесі Українки новобудова, девятий поверх, вікна на сквер.
На новосілля прийшли пятнадцять людей. Батьки Марії принесли посуд, подруги подарували рушники, мої колеги скинулися на кавомашину. Оксана ходила кімнатами, торкалася стін, заглядала до шаф, хитала головою то схвалювала, то щось думала своє.
Ближче до вечора, коли гості розбрелися по квартирі, Оксана зупинила мене у коридорі.
Андрійчику, дай мені хвилинку.
Відвела до вхідних дверей, подалі від усіх.
Ключ дай.
Я не одразу зрозумів.
Який ключ?
Від квартири. Запасний. Розумієш, ми вам допомогли. А мало що трапиться, треба мати доступ. Та й взагалі у порядних родинах батьки мають ключ.
Я переступив з ноги на ногу. Відчуття ніби хочу заперечити, та слів не знаходжу.
Мам, але
Що але? Марія проти? примружилась Оксана. Квартиру купили, а ключа нам не даєте?
Ні, я не те мав на увазі
То давай сюди. Не крутись, як мала дитина.
Я дістав зв’язку ключів із кишені джинсів, зняв один новенький блискучий, ще не облізлий.
Ось.
Мама взяла, покрутила в руках, додала ключ до своєї звязки між домашнім і від гаража брязнуло залізом.
Молодець, легенько ляснула мене по щоці. Гайда вже їсти торт, бо без нас все доїдять.
Вечір вдався.
Оксана уважно щупала тканину, оглядала подушку шви рівні, оксамит приємний, теплий гірчичний відтінок, якраз до сірого дивану Марії. Другу взяла теракотову. Вже уявила: по кутках подушки, між ними вязаний плед, який придивилась на базарі минулого тижня.
У тролейбусі Оксана притискала пакунок до грудей. За вікном двори, майданчики, припарковані машини. Бульвар Лесі Українки, її зупинка.
У підїзді пахло свіжою фарбою нещодавно зробили ремонт. Оксана піднялася на девятий поверх, знайшла потрібний ключ. Замок клацнув ніжно, двері відчинились легко.
Тиша. Нікого.
Роззулася, зайшла в вітальню. Справді: диван голий, сумний. Влаштувала подушки, відійшла оцінила гарно вийшло. Зовсім інший вигляд.
Правда, одразу кидалися у очі пил на полиці, немита кружка на підвіконні. Оксана похитала головою, але чіпати не стала. Не її справа. Ще не її.
Ввечері телефон загудів близько девятої.
Мамо, ти до нас заглядала?
У Андрія голос був дивний натягнутий.
Так. Подушки бачиш? Красиві, правда?
Мамо пауза. Можна ти попереджатимеш? Марія зайшла, а речі переставлені, подушки якісь
Якісь? Оксана пирснула. Між іншим, тисяча пятсот гривень за одну. І передай своїй Марії у квартирі у вас брудно. Пил на всіх поверхнях, кружки брудні. І в холодильник зазирнула напівпорожній. Ви голодуєте? Я ж не для того гроші давала, щоб ви, як студенти, жили.
Мамо, просто дзвони, будь ласка, наступного разу
Ой, Андрію, закотила очі Оксана, хоча син цього не бачив. Ладно, мені пора, батько кличе.
Вимкнула дзвінок, не чекаючи відповіді.
За тиждень Оксана занесла комплект постільної білизни гарний, з сатину. Марія була вдома, але в душі шум води. Оксана залишила пакет на ліжку і тихо пішла, записки не залишила. Навіщо, і так зрозуміють.
Ще через три дні набір каструль. У молодих стояла якась китайська халепа з облупленим покриттям, геть непридатна.
А в суботу ми з Марією приїхали на вечерю до батьків. Сиділи за столом, їли вареники, обговорювали погоду й ремонт у сусідів. Все спокійно, трохи так собі
Марія відклала виделку.
Оксано Василівно
М?
Можна попросити замялась, кинула погляд на мене. Коли ви приходите телефонуйте, будь ласка, заздалегідь. Ми просто хочемо знати.
Оксана витерла губи серветкою.
Марічко. Ми з батьком дали вам два мільйони гривень. Два! Я маю право приходити, коли захочу. Це ж наче і наша квартира.
Мамо! я намагався втрутитись.
Що мамо? Я не права?
Тиша Батько лише ковиряв вареники, відвертаючись від розмови.
Дякуємо за вечерю, Марія встала. Андрію, нам час.
Збиралися поспіхом, прощання вийшло кривим, неприродним. Оксана зачинила двері, повернулась прибирати зі столу. Щось змусило її глянути у вікно саме як ми з Марією виходили з підїзду.
Кватирка була прочинена. Я чітко почув різкий голос Марії:
або ми повертаємо цей борг, або розходимося. Я так більше не витримаю.
Оксана застигла з тарілкою в руці.
Який борг? Про що вона?
Внизу я щось відповів, але мама вже не розчула слів. Хлюпнула дверцята авто, заревів мотор.
Оксана повільно поставила тарілку в мийку.
Ні. Їй це зовсім не сподобалось.
Оксана повернула ключ у замку, увійшла і мало не зіткнулась зі мною. Я стояв у коридорі, наче чекав. Марія виглянула з кухні, витираючи руки рушником.
О, вдома, Оксана здивувалась, але одразу взяла себе в руки. Я прийшла вам
Мамо, почекай.
В голосі було щось, що змусило її замовкнути. Я дістав із внутрішньої кишені куртки білий щільний конверт.
Хочу тобі щось повернути.
Оксана автоматично взяла конверт. Заглянула в ногах похолово.
Гроші. Багато.
Це що?
Два мільйони, Марія наблизилась, стала поруч. Ми взяли кредит.
Ви Оксана підняла погляд. З глузду зїхали? Навіщо?
Тому що не хочемо бути зобовязаними, Марія вже не відводила очей, говорила прямо. Оксано Василівно, ми втомилися. Від візитів. Перевірок. Від того, що ви навідуєтесь без попередження і торкаєтесь наших речей.
Я не рилася! Я подушки принесла! Постіль, каструлі!
Мамо, я поклав руку Марії на плече. Ми міняємо замки. Завтра прийде майстер.
Оксана моргнула. Раз, другий. Не одразу дійшло сказане.
Замки?
Так. Ключа у тебе більше не буде.
Навалилась важка, густа тиша. Оксана переводила погляд з мене на Марію і назад. Горло стислося, щоки палали.
Ви ви вона ковтнула. Ви дрібязкові. Невдячні. Ми дачу продали! Для вас! А ви мене, мов злодійку, виганяєте з дому!
Ми не виганяємо, Марія була спокійна. Ми просимо піти.
Оксана стиснула звязку ключів у кишені пальці заніміли.
Андрій, синку. Ти дозволиш їй так зі мною говорити?
Я опустив голову, помовчав. Потім все ж глянув у очі матері.
Мамо. Ми це рішення прийняли разом.
Оксана різко розвернулась і вийшла, не сказавши ні слова.
Весь шлях додому репетирувала, що скаже, якщо я подзвоню з вибаченням завтра, максимум післязавтра. Зрозумію, одумаюсь, повернусь.
Минув тиждень. Телефон мовчав.
Кілька разів Оксана хотіла набрати мій номер, але завжди відкладала слухавку. Ні. Хай перші прийдуть. Хай самі попросять пробачення. Вона ж мати. Не хотіла нічого злого.
Через місяць Богдан обережно спитав за вечерею, чи помирились. Оксана лише здригнула плечима й перевела розмову.
Через два місяці вона вже не здригалася від кожного дзвінка.
Через три все зрозуміла.
Я не подзвоню. Ні завтра, ні через тиждень, ні за рік.
Оксана сиділа на кухні, дивилася на звязку ключів. Домашній, гаражний. Між ними той, що раніше відкривав двері на бульварі Лесі Українки.
Вона хотіла допомогти. Справді хотіла. Подушки, каструлі, білизна хіба не це турбота? Хіба не так має бути? Батьки допомагають дітям, діти вдячні всі щасливі.
Але десь по дорозі щось тріснуло. Скільки Оксана не перебирала в памяті розмови і зустрічі, не могла зрозуміти, де саме.
А може, й не хотіла.
Виправити це вже було пізно.
Тепер я знаю турбота не може бути вторгненням. Я любив мамину щедрість, але прагнув нашої незалежності. Сімя, як дім: у нього мають бути власні двері і власні ключі.
