Ви мусите віддати нам дитину. Ми її справжні батьки, сказали незнайомці на порозі.
Мамо, можна я завтра не піду до школи? У мене знову голова болить! Ярко стояв у дверях кухні, тримаючись за одвірок.
Оксана відвернулася від плити, де помішувала борщ. Син справді виглядав блідим, під очима темні кола.
Знову? Ярку, це вже третій раз за тиждень. Може, до лікаря сходимо?
Не треба до лікаря. Просто втомився. Можна я вдома побуду?
Подивимося вранці. Іди поки уроки роби.
Я вже зробив.
Усі? І математику?
І математику.
Оксана підійшла до сина, приклала руку до лоба. Температури начебто нема. Але хлопчик останнім часом якийсь млявий, задумливий. Раніше не міг усидіти на місці, а тепер годинами сидить у кімнаті, дивиться у вікно.
Ярку, у тебе в школі все гаразд? Ніхто не ображає?
Усе нормально, мам. Просто голова болить.
Хлопчик пішов у свою кімнату. Оксана повернулася до плити, але тривога не відпускала. Вісім років ростиш дитину, і начебто знаєш її як облуплену, а потім раптом розумієш щось відбувається, а що саме не збагнути.
Ввечері прийшов чоловік Тарас. Втомлений після зміни, але побачивши занепокоєне обличчя дружини, одразу напружився.
Що трапилося?
Та Ярко знову на головний біль скаржиться. Третій раз за тиждень.
Ну так до лікаря треба.
Кажу ж йому, не хоче. Може, справді просто перевтомився? Кінець чверті, контрольні.
Тарас пішов до сина. Оксана чула, як вони розмовляють пошепки. Потім чоловік повернувся, сів за стіл.
Каже, усе нормально. Але погодився завтра до лікаря сходити.
Ось і добре. Я зранку записаюсь.
За вечерею Ярко майже нічого не їв. Поковтнув ложку картоплі, випив чай і попросився спати. Оксана з Тарасом переглянулися.
Може, він закохався? припустив Тарас. У такому віці буває.
Зарано йому ще закохуватися. Вісім років усього.
Та хто його знає. Діти зараз швидко дорослішають.
Оксана прибрала зі столу, помила посуд. У голові крутилися різні думки. Може, справді у школі щось трапилося? Чи захворів чимось серйозним?
Вночі вона кілька разів заходила до кімнати сина. Ярко спав неспокійно, ворочався, щось бурмотів уві сні. Оксана поправила ковдру, погладила по голові. Хлопчик заплющив очі.
Мам?
Спи, любий. Усе добре.
Мам, ти мене любиш?
Звісно, люблю. Більше за всіх на світі.
А якщо… якщо я не твій?
Оксана завмерла.
Що за дурниці, Ярку? Звісно, ти мій. Давай спи.
Хлопчик закрив очі, повернувся до стіни. Оксана вийшла з кімнати, але сон не йшов. Звідки такі думки у восьмирічної дитини?
Вранці Ярко встав сам, без нагадувань. Поснідав, зібрав рюкзак.
Мам, я в школу піду. Голова не болить.
Точно? Може, все ж таки до лікаря?
Не треба. Я здоровий.
І побіг, не давши Оксані опамятатися. Вона подивилася у вікно син йшов подвірям швидким кроком, немов поспішав кудись.
День минув у звичайних клопотах. Робота, магазин, приготування їжі. Але тривога не відпускала. Оксана кілька разів хотіла подзвонити класній керівниці, запитати, як там Ярко, але передумала. Не хотілося виглядати панікеркою.
О третьій годині дня подзвонили у двері. Оксана відчинила. На порозі стояли чоловік і жінка. Незнайомі. Чоловікові років сорок, високий, темноволосий. Жінка молодша, вродлива, але з якимось напруженим обличчям.
Добрий день, сказав чоловік. Ви Оксана Петрівна Шевченко?
Так, це я. А ви хто?
Мене звуть Андрій Вікторович Коваль. Це моя дружина Наталя. Нам потрібно з вами поговорити.
Про що?
Чоловік переглянувся з дружиною. Та кивнула, ніби підбадьорюючи.
Про вашого сина. Про Ярослава.
Оксана напружилася.
Що з Ярком? Щось трапилося у школі?
Ні, у школі усе гаразд. Можна нам увійти? Розговор довгий.
Я вас не знаю. Про що нам розмовляти?
Жінка крокнула вперед. В очах стояли сльози.
Будь ласка. Це дуже важливо. Мова йде про… Ви мусите віддати дитину нам. Ми її справжні батьки.
Оксана відступила. У вухах зашуміло.
Що? Яка ще нісенітниця? Ярко мій син!
Послухайте, чоловік дістав із папки якісь папери. У нас є докази. Вісім років тому у пологовому будинку сталася помилка. Дітей переплутали.
Ідіть геть! Зараз же! Інакше я викличу поліцію!
Оксано Петрівно, будь ласка, вислухайте нас, жінка схлипнула. Ми теж ростили дитину вісім років. Любили її. А потім зясувалося…
Що зясувалося?
Наш син… тобто хлопчик, якого ми ростили… він захворів. Потрібно було
