Віктор відчинив вікно і виліз на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт вабив і лякав одночасно.
Життя — як стежка в лісі: крутить, петляє, і не вгадаєш, куди виведе. Віктор Ковальчук і гадки не мав, що спочатку втратить, а потім знову знайде своє щастя.
Одружуватись він не поспішав. Шукав рідну душу. Коли побачив Олену в кав’ярні, серце вдарило об ребро — це вона. Не думаючи, підсів і познайомився. Виявилося, що вони читають однакові книжки, дивляться однакові фільми, обожнюють ковзанярський спорт, мріють про дружню сім’ю та діточок.
І все склалося, як мріялося, тільки дітей у них не було. Олена ходила по лікарях, лікувалась, їздила навіть по святих місцях, але надія завагітніти не покидала її. Одного разу вона переконала себе, що все вийшло. До лікарні не поспішала, чекала, аби не помилитися. Та коли живіт почав рости, звернулась до консультації.
Виявилося, що це не довгоочікувана вагітність, а пухлина. Приходячи з Оленою до онкоцентру, Віктор щоразу бачив застиглі погляди хворих — ніби вони прислухалися до власного тіла. Такий самий погляд незабаром з’явився й у Олени.
Віктор не відходив від дружини ні на крок. Спочатку взяв чергову відпустку, потім за свій рахунок, а потім лікарка, змилувавшись, виписала йому лікарняний. Але начальник викликав і поставив умову: або Віктор виходить на роботу, або його звільнять. Віктор написав заяву на звільнення.
Днями і ночами він доглядав за дружиною. Тримав за руку, коли їй почало бракувати повітря, і молив Бога, аби не розлучав їх, забрав його разом із нею.
Ніщо не допомогло. Через три місяці Олени не стало.
Пісня похорону Віктор повернувся до порожньої хати. Оленин халат уже місяць висів на спинці крісла. Віктор сподівався, що вона підійме його і вдягне. У передпокої стояли її черевики, висіла кожушина, куплена минулої весни з великою знижкою. Куди не глянь — усе нагадувало про Олену, кохану та єдину, яка пішла так рано.
Віктор втулився обличчям у подушку, що досі пахла дружиною, і заридав. Потім пішов до магазину і купив дві пляшки горілки. Вранці ледь піднявся з ліжка. Біль, що вчора ввечері трохи затих, знову нахлинув. Віктор вилив недоВіктор витер сльози, глянув на маленького хлопчика, що несміливо зазирнув у кімнату, і раптом зрозумів, що життя — наче ріка, яка завжди знаходить новий шлях, навіть коли здається, що все втрачено.
