Осяяне минуле: трагедія Віри Миколаївни
Віра Миколаївна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, стискаючи у тремтливих руках конверт. Дев’ятиповерхівка в спальному районі містечка Славутич здавалася чужою, наче з іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його – маленького хлопчика з неслухняною чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
– Дурно, – шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. – Просто безнадійно дурно…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабуськи, які перебирали плітки. Одна з них окликнула:
– А ви до кого, голубко?
– До Богдана… Богдана Олеговича, – голос Віри задрижав, ім’я сина пролунало, як відлуння з минулого.
– До Бодьки? – оживилася бабуся. – Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. А ви йому хто?
Віра мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей – у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Цікаво, чи пам’ятає він її обличчя? Чи у його пам’яті лишився лише нечіткий образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці інакше і бути не може… Віра підняла руку до дверного дзвоника, але пальці зрадницьки задрижали. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Богдане. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Віра повернулася до машини і просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем – вилитий батько. Це він. А ось молода жінка з пакетами з магазину – напевно, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Олег, її колишній чоловік.
– Навіщо ти приїхала? – його голос, такий знайомий, звучав втомлено і холодно.
– Олеже…
– Не починай. Просто скажи – навіщо?
– Я хочу побачити сина, – голос Віри зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю і зневаги.
– Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
– Ти не розумієш…
– Ні, це ти не розумієш, – його голос став тихішим, але твердішим. – Де ти була, коли він хворів? Коли у школі його чіплялися? Коли він вступав до інституту? Де ти була усі ці роки?
Віра мовчала. Що тут скажеш?
– Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твій листок, – додав Олег. – Їдь, Віро. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки в трубці різнули по серцю. Віра сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Богдан, який кликав її вночі. Як вона вставала, колихала його, наспівуючи колискову… Чому вона тоді поїхала? Чому не боролася за нього?
Наступного дня вона повернулася. Дочекалася, поки Олег поїде на роботу, і пішла за ним. Припаркувалася біля його офісу, зайшла слідом. Він не змінився – та сама пряма постава, той самий уважний погляд. Тільки скроні зовсім сиві.
– Я просив тебе їхати, – кинув він, побачивши її.
– Олеже, будь ласка. Я просто хочу поговорити з ним. Пояснити…
– Що пояснити? – він скривився, наче від болю. – Як ти пішла до іншого чоловіка? Як будувала нове життя? Як забула про нас?
– Я не забувала! – сльози хлинули з очей. – Я кожного дня думала про нього!
– Думала? – він гірко всміхнувся. – А я виховував. Один. Не спав ночами, коли він хворів. Водив до школи. Вчив бути чоловіком. А ти – думала.
Віра похилила голову. У приймальні було тихо, тільки тикали настінні годинник.
– Знаєш, що він запитував у дитинстві? – голос Олега став ледь чутним. – Тату, чому мама мене не любить? Що я йому відповідав?
– Я любила його! Люблю! – Віра задихалася від сліз.
– Ні, Віро. Ти любила себе. Свою свободу. Свої мрії. А його – ні.
Вона вийшла з офісу, ледве тримаючись на ногах. У машині руки тряслися так, що не могла завести двигун. Перед очима стояв маленький Богдан, який запитував, чому мама його не любить. Як вона могла? Як?
Вечером вона знову приїхала до його будинку. Побачила у дворі дружину Богдана – впізнала її по вчорашньому дню.
– Пробачте! – скрикнула Віра, голос зривався. – Можна вас на хвилинку?
Жінка обернулася, її погляд був настороженим.
– Ви хто?
– Я… – Віра завагалася, слова палили горло. – Я мама Богдана.
– А-а, та са*Я*
– А-а, та сама мама, – у голосі жінки, яку звали Дарина, пролунала гіркота.
