**Луна покинутого дитинства: рана, що не загоюється**
У п’ятому класі Олеся зламала ногу й опинилася в лікарні. Біль і страх відступали перед надією: ану ж тепер тато прийде, принесе цукерки, обійме? Мати сиділа поруч, але її очі були порожніми, а сердце — замкненим. За проханням доньки Наталка подзвонила Олегові, та він не прийшов. Виявилося, він збирався у відпустку з новою коханою й не планував міняти плани заради «колишньої» родини. Олеся, лежачи в лікарняній палаті, вперше відчула себе ніким непотрібною.
Підліткові роки стали для неї часом бунту. Олеся протестувала проти всього: відмовлялася вчитися, тікала з дому, сварилася з матір’ю та бабою. Наталка у такі моменти мовчки йшла до своєї кімнати, її обличчя залишалося кам’яним. Баба, постаріла й крихка, метушилася між ними, намагаючись примирити, але сили її танули. Саме вона купила Олесі сукню на випускний — найкращу, яку змогла знайти. Але свято не принесло радості: батько знову проігнорував запрошення, навіть не потрудившись відповісти.
Олеся обрала професію навмання — перший безкоштовний варіант, бо грошей на платну освіту в родині не було. Одного разу, зібравшись із духом, вона подзвонила батькові. Та його слова: «У вас із матір’ю своє життя, у мене — своє. Годі мене турбувати!» — вдарили, як ляпас. Вона нікому не розповіла про цей дзвінок. Сховавшись у міському парку, проплакала півдня, ховаючись від цікавих очей. Біль непотрібності, змішаний із гордістю, гриз її зсередини, як отрута.
Після закінчення навчання Олеся влаштувалася на роботу й зустріла Дмитра — доброго, надійного чоловіка, за якого вирішила вийти заміж. Під час підготовки до весілля батьки Дмитра наполягали, щоб запросили батька Олесі, Олександра Петровича. Їй було соромно зізнатися, що він не прийде — просто тому, що йому це не потрібно. Але, не бажаючи затьмарювати свято, вони з Дмитром відвезли запрошення Олександрові та його дружині.
Зустріч була холодною. Олександр поспішав на ділову зустріч і ледве поглянув на доньку та її нареченого. Кинувши листівку в бардачок авто, він поспішив відчинити двері дружині — ефектній жінці в дорогій сукні, яка царственно пройшла повз, обдарувавши пару зверхнім кивком. Вона навіть не запитала, навіщо вони прийшли, явно поспішаючи на чергове світське заходження.
На весіллі роль батька Олесі виконав її дядько, брат матері. Олександр не надіслав ні вітань, ні пояснень. Олеся знала, що шансів на його появу нема, але в глибині душі все ж теплилася надія. Вона згасла того дня, коли Олеся, у білій сукні, зрозуміла, що батько остаточно викреслив її зі свого життя.
Молода пара почала будувати своє життя. Вони купили будинок, працювали, вирощували мрії. Олеся, позбавлена батьківської любові, тягнулася до родини Дмитра, яка стала для неї справжньою. З матір’ю спілкування залишалося формальним — Наталка так і не змогла повернути у своє життя тепло. Баби вже не було, і спогади про неї були єдиним світлим променем із минулого.
Минали роки, змінювалися пріоритети. До тридцяти шести років Олеся стала люблячою дружиною, матір’ю двох дітей і господаркою невеликої квітковОлеся мовчки закрила двері від минулого, усміхнувшись до дітей, які бігли їй назустріч з квітами з її власного магазину.
