П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Києва: Тарас і Оксана, двоє дітей — Богдан і Мар’яна. Їхня родина була міцною, доброю, з гарною репутацією серед знайомих. Усі називали їх ідеальним подружжям. Жили вони дружно, без гучних сварок, з повагою і теплом. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їхньому домі.
Тарас був жартівником до мозку кісток. Його пристрасть — розіграші. Причому не невинні, а такі, що могли б остити кров у жилах.
Він міг загорнути у цукеркову обгортку шматочок пластиліну — такий самий за кольором і формою. Або замінити начинку печива зубною пастою. Любив налити соєвий соус у пляшку від «Оболоні», імітуючи пиво. Одного разу його жертви, сподіваючись на солодкий десерт, отримували глиняні кульки. Тарас реготав до сліз, а решта — навряд чи.
— Тарасю, прошу тебе, — не раз благала Оксана. — Хоч ювілей пройде без твоїх витівок.
— Гаразд, клянусь, жодного розіграшу, тільки свято, — обіцяв він у день їхнього хрустального весілля.
Дім готувався до приходу гостей. Оксана готувала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали великий список продуктів, і він вирушив до супермаркету. Повернувся через пару годин. Але біля будинку його чекав перший сюрприз — його паркомісце було зайняте.
Трохи поздоровившись із незнайомцем у думках, він кинув записку «порушнику» і поставив машину у дворі. Сумки були важкі, але він квапився: без цих продуктів стіл не зібрати.
Піднявся. Достає ключ — не повертається. Піт виступив на спині. Дзвінок звучав чужим голосом, не тим, що був раніше. Двері відчинилися, і…
Перед ним стояла незнайома жінка у халаті та з бигудями.
— Ну нарешті! Ми вже весь «Сільпо» обдзвонили! Де продукти? — сердито кинула вона.
Тарас осторопів.
З’явився чоловік жінки — кремезний, добродушний чоловік на ім’я Василь.
— Людмило, це, мабуть, доставщик.
— Скільки з нас? Де чек? — Людмила вже перебирала пакети.
— Вибачте… — голос Тараса затремтів. — Це ж моя квартира. Вулиця Берегова, 12, квартира 17?
— Так, все вірно. Ми купили її п’ять років тому у жінки з дітьми. Її звали Оксана, а дітей — Богдан і Мар’яна.
Тарас ледь не випустив пакети. Серце стиснулося. Він дістав паспорт, показав прописку. Все правильно — квартира 17.
— Заходьте, подивіться, — запропонувала Людмила.
Він увійшов… і опинився у чужому місці. Меблі не ті. Стіни перефарбовані. Нічого рідного. Голова закрутилася. Він опустився на стілець. З’явилися діти Людмили — схожого віку на його. Сміх, голоси, галас. Все це здавалося жахливим сном.
Він дістав телефон. Подзвонив Оксані.
— Оксанко… що відбувається? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?
— Оксану, ти йдеш? — почувся чоловічий голос у трубці.
— Зараз, люб— Зараз, любий! — весело відповіла вона, а потім у трубці додала: — Вибачте, хто це дзвонить?
