“Відпустіть Дениса!”: я просто погодилася…
— Куди це ти зібрався? — спокійно запитала Ганна, спостерігаючи, як чоловік натягує свіжу сорочку.
— Та з хлопцями зустрітися вирішили. Пивця випити, побалакати, — відповів Денис, навіть не глянувши на неї.
— А зі мною ти взагалі коли-небудь збираєшся час проводити? — Ганна спробувала посміхнутися, але вийшло гірко.
— Та ти ж завжди в роботі! Звідки мені було знати, що сьогодні раптом вирішила раніше звільнитися?
Питання здавалося логічним. Але таких “логічних” відмов стало забагато. А Ганна втомилася. Втомилася бути тією, яка все розуміє, пробачає й оплачує.
Колись їй здавалося: вона зустріла свого. Денис був уважним, скромним, трохи молодшим — та хіба вік має значення, коли душа поруч? Їх звели мамині подруги, відгуляли весілля, оселилися у просторих апартаментах Ганни. Він працював… якось. Але їй вистачало. На двох.
Перші натяки почалися через рік. Роман на стороні. Потім — другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. І за цим — покупки. Ігрова консоль, комп’ютер, новий телефон… А потім — машина.
— Ганнусю, ну це ж зручно! Я тебе з роботи забиратиму, дитину в садок відвозити… — мріяв Денис.
— Ти спочатку з’являйся вдома хоча б, — холодно відрізала вона. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. Недільного ранку.
— Алло, відпустіть Дениса! — промовив молодий жіночий голос.
— Вибачте, хто це?
— Ми кохаємо одне одного! А ви… ви лише заважаєте!
Ганна мовчки слухала.
— Впевнені, що ваше почуття дорожче грошей? — нарешті запитала вона.
— Звісно!
— Перевіримо?
— Як це?
— Забирайте його. Назавжди.
Вона поклала трубку й спокійно склала його речі у валізу.
За десять хвилин Денис повернувся. Зупинився у дверях, втупився у валізу.
— Ми… кудись їдемо?
— Ти — так. Куди хочеш.
— Як це?
— Буквально. Ми розлучаємося.
— Через якусь дурну? Та я жартував, Ганно! Ми ж хотіли сім’ю! Машину!
— Так. Тепер я сама куплю машину. Сама отримаю права. І дитину — тебе без тебе, якщо захочу. Дякую за мотивацію.
Він намагався сперечатися. Умовляти. Маніпулювати. Але Ганна була спокійна.
Через рік вона вийшла зі свого новенького авто на парковці торгового центру. Посвідчення водія, впевнений погляд, легка посмішка. І нова сукня, яку так любив її теперішній обранець — дорослий, надійний, без претензій.
Побачивши Дениса вдалині, Ганна на мить зупинила погляд.
— Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
— А я — червону. І я її купила.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалю. Без нього.
