Я вже два тижні терплю, Сашку! Два тижні в цьому курнику, який вони гордо називають «готелем».
Навіщо ми взагалі погодились?
Бо мама просила. «Лесечці треба відпочити, у Лесечки тяжка доля», глузливо передражнив брат маму.
Доля в тітки Лесі й справді була незавидна, тільки ось жалю до неї у Дарини не знаходилось. Зовсім ніякого.
Леся сестра мами по матері. Вона завжди вважала себе «бідною родичкою», якій усі винні.
Валіза не закривалась. Дарина з люттю тиснула коліном кришку, намагаючись пропхати блискавку, але та вперто розходилась, випихаючи назовні край пляжного рушника.
По той бік тонкої фанерної перегородки тут це звали «стіною», хоча насправді це була дешева ширма здіймався крик. Це верещав Марко, шестирічний син тітки Лесі.
Не хочу кашу! Не буду! Купіть мені котлету по-київськи! волав він так, ніби його ріжуть.
Далі почувся глухий удар, брязкіт посуду, і з хати долинув прокурений, байдужий голос Лесі:
Ну давай, серденько, зїж ложечку ради мами.
Вірочко, збігай у магазин, купи йому ті котлети, бідне дитя так страждає! В мене ноги відвалюються, жити нема сили.
Дарина заклякла, тримаючи замок валізи. Вірочко! І мама знову побіжить!
Сашко, її брат, сидів на єдиному кривому стільці в їхній тісній кімнатці й похмуро дивився у телефон. Він навіть не думав збиратись його речі так і лежали на купі в кутку.
Ти це чуєш? прошепотіла Дарина, кивнувши на стіну. Вона знову маму заганяє.
«Вірочко, принеси», «Вірочко, подай». А мама зараз підскочить і біжить.
Не закипай, буркнув Сашко, не зводячи очей. Завтра додому.
Я ж два тижні терплю, Сашко! Два тижні в цьому курнику!
Навіщо ми взагалі погодились?
Бо мама просила. «Лесечці треба відпочити, у Лесечки тяжка доля», знову пародіював брат.
Дарина всілася на край ліжка, і пружини жалібно скрипнули.
Доля у тітки Лесі й справді тяжка, та от співчуття в Дарини до неї не було. Зовсім.
Леся, мамина сестра, завжди була «бідною родичкою», якій всі мусили допомагати.
Першу дитину вона втратила ще немовлям трагедія, про яку у сімї лише тихо перешіптувались. Потім був чоловік, який заливався горілкою й догорів від цього кохання кілька років тому.
Тітка виховувала двох дітей від різних чоловіків, і вся ця компанія жила у бабусиній квартирі. Там же причаївся й черговий кавалер восьмий вже по рахунку.
Працювати Леся не любила, вважала, що її місія прикрашати світ та страждати, а забезпечувати ці страждання мають родичі.
Передусім Даринина мама, Віра, яка, на думку Лесі, купається у грошах.
Дарина підійшла до вікна. Вид звідти був «розкішний»: на смітники і стіну сусідської хліви.
Відпочинок ідея мами. «Давайте разом, сімєю. Лесі треба допомогти, розвіятись». Ця «допомога» означала, що Віра оплатила майже всі путівки, купувала продукти й варила борщі на всю ватагу, поки Леся з новою подружкою Надією, яку зустріла тут же, біля басейну, лежали на сонці і тріпались про життя.
Збирайся, кинула Дарина брату. Увечері йдемо у кафе. Прощальна вечеря.
***
Кафе, ясне діло, обирала не вони.
Леся заявила, що хоче чогось дорогого.
Кафе стояло на мальовничому Дніпрі. Столи зрушили бо «родина» була велика. Леся, вся у блискітках, сиділа на чолі із тією самою Надією велика, галаслива жінка із волоссям вицвілим від хімії.
Гарсон! зарепетувала Леся, не дивлячись у меню. Нам все найкраще: шашлик, салати, і вино оте червоне, графинець!
Віра, мама Дарини, сиділа на краєчку, намагаючись посміхатись. Втома виїдала її обличчя.
За ці два тижні вона не мала ні миті спокою: то Марко заводиться, то Лесі не по собі, то Аліні нудно.
Мамо, бери рибу, ти ж хотіла, прошепотіла Дарина, нахилившись до неї.
Та куди там, дорого ж, махнула рукою Віра. Я салатом обійдуся. Лесечці треба підкріпитися вона так намучилась.
Дарину охопила злість. Ну звичайно намучилась! Марко, цей малий цар, гуркотів ложкою по тарілці.
Годуйте! вимагав він, не відводячи очей від планшета.
І Леся, перервавши теревені з Надією, покірно наколола картоплю й вклала синові до рота.
Мій зайчику, сюсюкала вона. Їж, набирайся сили.
Йому шість, гукнула Дарина. Сам не вміє?!
На столі завмерла тиша. Леся повільно повернула голову.
А тебе хто питав, дорогенька племіннице? зцідила вона. Народи своїх вчи своїх.
Він дитина чутливої душі. Йому увага потрібна!
Йому потрібні межі, не планшет на вечерю, не стрималася Дарина. Він волає, як скажений, якщо щось не по ньому. Ви ростите споживача.
Ох, не можу! встряла Надія, плеснувши руками. Леся, диви на неї! Психолог нашовся.
Курка вчить яйце. Ти, дитинко, життя не нюхала, а вже старших повчай.
Даринко, замовкни, прошепотіла мама, смикаючи за рукав. Не псуй вечір
Вечір тягнувся, як резина. Леся з Надією гучно обговорювали мужиків, пліткували про сусідів по готелю, жалілися на важку жіночу долю.
Аліна сиділа у телефоні, і тільки зрідка сварилася на «предків». Марко раз по раз піднімав вереск і йому одразу замовляли найбільше морозиво.
Коли принесли рахунок, Леся жалібно ойкнула:
Ой, гаманець у номері забула! Вірочко, заплати, а? Я потім віддам. Одразу, як приїдемо.
«Ніколи ти не віддаси», подумала Дарина, дивлячись, як мама мовчки простягає картку.
Це був уже звичний сценарій.
***
Повернулися в гостинницю далеко за північ. Дарина одразу пішла до душу хотіла змити з себе цю важкість вечора.
Вода текла то крижаною, то окропом, тоненькою цівкою.
Вийшовши, вона йшла до себе та раптом завмерла біля кухонних дверей. Там було чути гучний шепіт.
Ну ти бачила цю зверху? шипіла Надія. Сидить, носа корчить. «Він сам не вміє їсти»
Яке твоє діло, дівчинко? Життя не бачила!
Без тебе, Віро, вона б зараз хвости свиням кручала, а не по ресторанах шастала.
Горда, пуста дівка. Ні кавалера, ні розуму, самі амбіції.
Дарина затамувала подих.
Серце гупало у горлі, в вухах шуміло. Вона чекала. Чекала, що мама зараз гримне кулаком:
«Замовкни, Надіє, не смій так про мою дочку!» Хоча б просто вийде з кімнати.
Але за дверима чулися тільки стогін Лесі й її невпевнений голос:
Та й правда, важка вона На батькову родину пішла всі вони такі з гонором.
Не те що мої. Аліна хоч і з характером, а душа добра, відкрито. А ця дивиться на нас, ніби ми грязь під нігтями.
То ти, Віро, її розпустила! підтакувала Надія. Ремінцем треба було по мякому місцю давати, а не на руках носити. А зараз що? Королевишна, мати ні в що не ставить.
Я б таку давно з хати вигнала, хай би пожила.
Дарина вперлась лобом у косяк. Мама мовчала.
Вона сиділа там, з тими двома, пила чай (чи щось міцніше по перегару було чути) і мовчки слухала, як її дочку поливають багном.
Дарина різко розпрямилась. Двері розлетілись навстіж і гримнули об стіну.
В кухні всі завмерли.
Троє сиділи за пластиковим столом серед огризків і порожніх пляшок.
Леся у своєму платті вже з діркою під пахвою, Надія червона, мокра від злості, і мама
Мама одразу ссутулилась.
Виходить, я пуста? Даринин голос був твердіший за сталь.
А ти, тітко Лесю, у нас зі світлою душею?
Леся вишкірила очі. Надія важко підвелась, наче гора.
Що, підслухуєш? гаркнула вона. Вуха на маківці?
А чому підслухую? Ви так репетуєте, що по всій хаті лунає! Дарина зайшла в кухню, дивлячись Лесі у вічі. Що, тітко Лесю, шматок у горло не лізе?
А коли мама за тебе в кафе платила, то нормально ліз?
Не давився?
Та ти невдячна! підхопилася тітка, вся багрова. Ми до тебе душею, а ти нам ножем у спину!
Я ж тобі в матері годжуся, а ти мене шматком попрекаєш?
Та подавись своїми грошима!
Я не грошима дорікаю! у Дарини тремтіли губи. Я твоєю нахабністю дорікаю! Ти все життя на маминій шиї!
То один мужик, то другий, то діти, то хвороби надумані!
Мама копає, як віл, щоб тобі, бідній, путівку на море придбати, а ти за її спиною ще й гадиш!
Твоя донька хамка малолітня, що матюкається й з усіх ноги витирає! А ти мені мораль читаєш?
Твій син істерик і маніпулятор, а ти йому навіть «ні» ніколи не кажеш!
Тітка мовчала, кліпаючи очима.
Дарина! видихнула Віра, підхопившись. Припини негайно! Йди в кімнату!
Ні, мамо. Я не піду, Дарина впяла очі у маму. В її погляді було море болю. Ти сидиш і слухаєш, як ці чужі люди мене зневажають.
І ти мовчиш. Ти їм дозволяєш!
Надія грізно підступила до Дарини, кулаки стиснуті.
Ну все, нахаба мала, зараз я тобі дам повагу
Вона замахнулась, але рука зависла у повітрі Сашко схопив її за запястя.
Лише спробуйте, прохололо у його голосі. Тітко Лесю, збирайте речі. Ми їдемо.
Які «ми», хто вас просив? заголосила Леся, відчуваючи, що втрачає владу. Та нікуди я не поїду! В нас ще два дні оплачені!
Віро! Твої діти з глузду зїхали! На людей кидаються!
Тут Віра нарешті підняла голос, підбігла до Дарини, схопила її за плечі й заходилася трясти:
Навіщо ти почала?! закричала вона, а сльози вже текли по щоках. Навіщо вийшла?! Сиділа б у себе! Тепер все зіпсувала! Ми ж родина! Як тобі не соромно влаштовувати скандал перед людьми?!
Дарина обережно відіпхнула мамині руки. Внутрішньо щось остаточно обірвалося.
Мені не соромно, мамо. Соромно має бути тобі. За те, що ти дозволяєш їм так із нами всіма поводитись.
Вона розвернулася і пішла. Сашко позаду.
В кімнаті вони складали речі мовчки. За стіною Леся голосила, розказуючи про свою гірку долю, а Надія гачкувала: «Виродки ті твої племінники!»
Аліна, збуджена шумом, кричала, що їй спати не дають.
Зараз не поїдемо, кинув Сашко, застібаючи сумку. Автобус тільки ранком. Доведеться чекати світанку на вокзалі.
Мені все одно, Дарина кидала косметику в торбу. Хоч на вокзалі, аби не тут. Більше жодної хвилини.
А мама?
Дарина застигла з футболкою в руках.
Мама свій вибір зробила. Вона лишилася там, на кухні. Втішати сестру.
***
Дарина з мамою не спілкується, Сашко теж маму вони так і не пробачили.
Віра не раз дзвонила, казала, що пробачить дітей, якщо вони вибачаться перед Лесею, але Дарина й Сашко вирішили: такого прощення їм не треба.
Досить. Надоїло.
Якщо матері до вподоби догоджати сестрі будь ласка. А їм і без наглої рідні живеться чудово.
