—Дітей виростили, а як тільки на пенсію пішла — так і втекла від мене! Уявіть собі! — скаржився сивий дід у картузі своєму шаховому супернику.
Осінь щойно почала сипати золотом листя по двору. Повітря було прозоре, легке, наче наповнене тихим щастям.
Так вже склалося, що літом пенсіонери збиралися у парку біля хмарочосів. Відводили собі затишний куточок із трьома лавками й проводили там вечори, коли спека трохи відступала.
А восени вони просто виходили на лавочки біля під’їзду, щоб продовжити традицію.
—А може, це ти винен? Від доброго чоловіка жінки не тікають! — жартівливо промовив Іван, протилежний гравець.
Він і сам колись пройшов через подібне, тому здогадувався, у чому корінь справи.
Сивий дід у картузі підвів на нього очі — такі ж сріблясті, як і волосся, — і скривився у усмішці.
—Шах і мат, Іване. А дружина… Вона ж спеціально так зробила! Знає, що я без неї пропаду — от і вирішила мене покарати. Перед виходом прямо так і сказала:
—Набридло мені тебе годувати, Тарасе! Сам нічого не вмієш — от і йду, щоб ти зрозумів, як це важко!
Навіть не сказала, куди пішла…
—І як тепер, Тарасе? — поцікавився Іван, у голові миттєво відтворились власні спогади.
—Погано… Та краще сумно! Хотів у перший же день «гульнути» від радості. Навіть «горілчану» купив… У холодильник поклав, а от випити — так і не вийшло.
Ніхто не лає, не забороняє, не кричить. Тиша. І раптом бажання зникло. Така туга напала…
Іван засміявся. Він розумів Тараса. Навіть слово в слово, як у нього було.
Тарас задумався, втупившись у шахівницю.
Чоловіки, що стояли поруч, спостерігали за грою — то із захопленням, то зі співчуттям.
У такому віці залишитися без дружини — це ж кінця чекати!
Хай і були колотнечі, але ж дружина — то друга половинка. Без неї — наче без руки.
—Подзвони їй, покайся, скажи — усвідомив! — запропонував наймолодший із компанії.
Тарас махнув рукою:
—Ти ж знаєш, яка в неї вперта! Хто її зрозуміє?
—Ось я пам’ятаю, — раптом втрутився Петро з п’ятого поверху, — у селі кіз пас. Якщо яка втікала — морквою приманював. І ти так само! Автоматом усе й налагодиться.
—Чим приманювати? — Тарас хитро посміхнувся. — У неї все є, треба щось особливе…
—Давай я подзвоню, скажу, що приходив уже п’ять разів, а ти не відчиняєш? — підказав сусід із сходової клітки.
Тарас аж підскочив:
—Оце думка! Вона ж одразу прибіжить, подумає — щось трапилось. А я от — квіти, торт, все як слід…
На тому й розійшлася компанія…
…Наступного дня, як і домовились, сусід Володимир зателефонував Олені, дружині Тараса, й розповів, що той не відчиняє вже кілька днів.
Може, щось сталось? Швидше приїжджай!
А Тарас не марнував часу. Зранку побігав по магазинах — смаколики, три червоні троянди (одна трошки надламалась), торт. Потім прибіг додому.
—Фух… Видохся! — подумав він.
Але вирішив, що у домашніх штанах вибачатись — несолідно.
Переодягнувся у свій темно-синій костюм (той самий, що Олена купила на ювілей), накрив стіл.
Вже все приготував — шампанське охолоне, чайник закипів. Сидить, чекає.
У костюмі спекотно. Але знімати не можна — треба зустріти Оленю як слід!
Раз-по-раз бігав до вікна. Немає її!
Потім узяв троянди — зустрічатиме з квітами.
Випив чарку, щоб заспокоїтись, але від хвилювання аж руки тремтіли.
Так і…І так вони сиділи за столом — він з червонуватим від сорому лицем, вона — ще сердито надута, але вже з блиском у влажних від сліз очах, — і цієї ночі в їхньому будинку знову запахло життям.



