З того дня, як Марійка вийшла заміж, минуло чимало літ. І з кожним роком між нами було все більше порожнечі. Здавалося, вона просто викреслила нас зі свого життя. Дзвонила рідше, приїжджала ще рідше. А коли бачилися — її очі були холодними, немов скляними.
У ту п’ятницю я довго не наважувалася набрати її номер. Ми з Дмитром хотіли скромно відзначити роковини — тридцять років разом. Мріялося просто зібратися родиною, спекти шашлики, посидіти за одним столом. Так хочеться тепла, рідних голосів, хоч на годину…
— Ало? — нарешті відповіла Марійка, задихавшись.
— Марусенько, це мама. Ти що, знову в спортзалі? Можна говорити?
— Ні, мам, авто Юркові мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мам? На митницю везти — дорого. Я ж не з порцеляни.
— Ну, добре, серденько… Я хотіла запросити — приїжджайте з Юрком у неділю до нас. У нас з татом роковини. Посидімо, побалакаємо…
— А чого це ви раптом святкувати здумали? — усміхнулася вона. — Сивина в голову — диявол у ребро?
— Тридцять років, Марусю. Як не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Тараса жениться. Весілля ж раз на життя, а у вас ще роковини будуть.
Я стиснула трубку, насилу стримуючи, щоб голос не здригнувся від образи.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми обов’язково потім привітаємо.
— Гаразд, — прошепотіла я, — подзвоню твоєму братові.
Олесь теж не зміг. У нього були власні справи. Коли я поклала слухавку, сльози післи самі. Немов у дитини, якій не дали цукерку. Немов у матері, яку забули.
— Галинко, що трапилося? — увійшов Дмитро і побачив, як я тихо плачу в кухні.
— Нічого, Дмитре… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла — щоб усі разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього досить.
Вночі я не могла заснути. Образа душила. Усередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Невже ми мало зробили? Вивчили, дали житло, допомагали… А тепер — чужі…»
— Галю, — шепотів Дмитро, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені пусто, Дмитре… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичайного. Усміхався.
— Щось трапилося?
Він дістав з-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти і я.
Будинок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти скрізь, спів птахів. Вранці я прокинулася від аромату — вся постіль була всипана пелюстками. У кутах майоріли повітряні кулі, а на дзеркалі червоніли слова: «З роковинами, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли глянула у вікно — побачила Дмитра з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і смішний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — усміхнувся він, як хлопчина.
— Дмитре… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, немов у медовому місяці. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися — телефони розривалися.
— Мамо! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, доню. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалася…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас з татом — медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Дмитром живемо по-новому. Він пішов з роботи, ми стали ощадливішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.
