Он ненавидів свою дружину. Пятнадцять років спільного життя, і раптом останній рік кожна її дрібниця почала його бісити. Найгірше ця її звичка: прокидаючись, простягати руки й бовтати зі спухлим від сну обличчям: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде гарний день». Її худі пальці та ця фальшива радість викликали в нього огиду.
Вона підводилась, йшла до вікна, дивилася вдаль, потім скидала нічну сорочку й ішла в душ. Колись її тіло й безтурботність його зачаровували, але тепер навіть її рухи дратували. Одного разу він ледь не штовхнув її, щоб швидше прогнати цей ритуал, але стиснув зуби й тільки буркнув:
Швидше, ну скільки можна!
Вона не поспішала. Знала про його роман на стороні, навіть знала ту дівчину вони зустрічалися вже три роки. Спочатку було боляче, але час притупив цей біль, залишивши тільки сумну звичку жити поруч. Вона пробачала йому його злість, байдужість, його відчайдушні спроби втекти від власної старості. Але не давала йому забрати свій спокій жила поволі, насолоджуючись кожним днем.
Так вона вирішила, коли дізналася про хворобу. Вона пожирала її поступово, і незабаром усе мало закінчитися. Спочатку хотілося розповісти рідним, поділитись тягарем, але найстрашніші дні вона пережила сама. Її життя спливало, але з кожним днем вона ставала мудрішою.
Її рятувала бібліотека півтори години дороги, але вона щоранку йшла між полицями до куточка з вивіскою «Таємниці життя й смерті», яку намалював старий бібліотекар. Вона шукала книгу, де, здавалося, були відповіді на всі запитання.
Тим часом він біг до коханки. Там було яскраво, тепло, безтурботно. Він «кохав» її дикою любовю ревнував, каявся, не міг без неї дихати. І сьогодні він вирішив: годі. Навіщо мучити всіх трьох? Він ненавидить дружину. Його чекає нове щастя. Він витягнув її фото з гаманця й розірвав на дрібні шматочки.
Вони домовились зустрітися в ресторані там, де святкували пятнадцятий річницю. Вона прийшла першою. Він же перед зустріччю заскочив додому, рився в шухлядах, шукаючи папери для розлучення. В одній із них знайшов темно-синю папку. Розкрив її а там купа медичних документів.
Думка вдарила його, як блискавка. Вона хвора? Він загуглив діагноз. На екрані випливли слова: «Від 6 до 18 місяців». Він перевірив дати минуло вже півроку. В голові крутилося: «618 місяців».
На вулиці стояла золота осінь. Вона йшла й думала: «Яке дивовижне життя». Вперше за весь час, як дізналася про хворобу, їй стало шкода саму себе. Люди навколо раділи, готувались до зими, чекали весни. Вона вже ніколи не побачить нового літа. Раптом образа підступила до горла, і сльози вирвалися назовні…
Він метушився по кімнаті. Вперше відчув, як швидко все минає. Згадав її молодою, коли вони ще тільки одружились і вірили в майбутнє. Він же колись її любив. І ось пятнадцять років, які раптом здались нічим.
В останні місяці він не відходив від неї. Боявся втратити, готовий був на все, аби вона залишилась. Якби хтось нагадав йому, що ще недавно він мріяв про розлучення, він би відповів: «Це був не я».
Він бачив, як вона плаче вночі, думаючи, що він спить. Він знав немає страшнішого вироку, ніж знати свій кінець. І все ж вона трималась, вірила в диво.
Вона пішла через два місяці. Він засипав квітами дорогу від хати до кладовища. Плакав, як мала дитина, коли труну опускали в землю. За кілька тижнів він постарів на десять років.
Під її подушкою він знайшов записку новорічне бажання, яке вона написала минулого року: «Бути щасливою з ним до кінця». Кажуть, новорічні бажання збуваються. Мабуть, так, бо того ж року він написав своє: «Стати вільним».
Так вони й отримали те, чого хотіли. Наче самі так і вирішили.
