Він пішов до «коханої всього життя», а в результаті залишився сам: як Олеся вистояла і знайшла справжнє щастя
— Олесю, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися завжди бути чесними?… Маю сказати тобі правду: я закохався. В іншу. Вибач, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу зустріти старість. Вона особлива, вона як… зоряне небо. Ці почуття — справжні, великі, як цілий світ…
Коли Андрiй говорив це, очі йому горіли наче у священному екстазі. А Олеся стояла навпроти, стиснувши спинку стільця, щоб не впасти.
— Ти при здоровому глуздi, Андрiю? Яка ще любов всього життя? А я тобі хто? Ти хоча б пам’ятаєш, що у нас донька? Півтора роки, Андрiю. Півтора. Я вдома, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом піднявся в хмари й вирішив жити за законами кохання?
— Олесю, я… — він спробував щось додати, але, немов тікаючи від реальності, замкнувся у ванній із телефоном. Мабуть, спілкувався із «зорями» через месенджер.
Ввечері Олеся плакала, обіймаючи сплячу Софійку. Ніч не спала, а зранку, недбало закрутивши кіску й швидко зібравши дитину, пішла до свекрухи.
— Олесю, ну що ти, дійсно. Треба було міцніше тримати чоловіка. Ходите, як жебраки — старий светр, зав’язка, а потім дивуєтеся, що чоловік йде. Зараз інші часи: все швидко, миттєво. І Андрійко не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, з ким так сталося, і не остання. Приводь Софійку, допоможу. А там, дивишся — і собі когось знайдеш. — Марія Іванівна махнула рукою, ніби йшлося не про родину, а про застарій хліб.
Олеся йшла додому, відчуваючи, як щось всередині неї вмерло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все зникло.
Вона плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя і зробила головне: подала на аліменти. І на розлучення. Годі жити в ілюзіях, що все ще можна виправити. Нехай Андрiй тепер отримує свободу, яку так хотів.
Свекруха час від часу допомагала, але це більше нагадувало милостиню. Памперси — мов благословення, кілька гривень на «цукерки» — з важливим виглядом. Мати Олесі жила в іншому місті, посилала гроші, кожного разу по телефону жаліючись на несправедливість долі. Олеся слухала, стискала зуби і йшла далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку до садка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. Олеся звикла. У новому житті було щось гарне: свобода, ясність, відсутність брехні. Іноді вона дивилася на батьків у дитсадку, знервованих, невдоволених — і думала: «Дякувати Богові, що я сама».
А потім свекруха зателефонувала:
— Олесю! Радість у нас! Андрійко стане батьком, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й малюкові, — пробурмотіла Олеся. І з подивом усвідомила — не болить. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. На тому кінці — істерика.
— Олесю! Лихо! Андрійко потрапив у аварію! У реанімації! Його Тойоту — на злам, сам ледь живий залишився. Інвалід тепер… Горе мені…
Олеся замовкла. Їй стало шкода. Все ж таки батько її дитини. Вони жили разом. Але шкода — це не причина все забути. І вже точно не причина повертатися до того життя.
Однак через кілька дній знову дзвонить:
— Олесю, ти зобов’язана забрати Андрія додому. Доглядати, лікувати. Я допоможу. Треба його витягнути!
— Я зобов’язана? Звідки?
— Та ви ж майже чоловік і дружина. Лише печатку зняли. У вас же донька! Він завжди питав про Софійку, любив її. І тебе теж. Просто помилився. Усі помиляються.
— Помилився? Гаразд. Нехай тепер його жінка мрії його й виховує. А я до цього не маю стосунку.
— Вона його кинула! Сказала, що інвалід їй не потрібен. Один раз у лікарні була — і все. У них дитина — а вона позбувається, уявляєш?
— Уявляю. Але це не мої проблеми. Він кинув мене й доньку, забув, хто ми. Бачив Софійку один раз, аліменріч, а тепер хай сам шукає вихід із своєї ситуації.
