Жовтневий дощ дзвенив у шибку, а дружина палала переді мною. “Годі тобі мене вчити!” голос Оксани висік повітря, як ніж. “Тридцять років! А ти що? Мовчиш як в’язень у карцері!”
Віктор Вибач, я ж тепер Василь. Повільно відклав газету «День». Сірий, замість сивого, волосся. Вона жартувала колись, що вони з першим інеєм зівяли разом.
«Оксанко, заспокойся. Поговоримо, як люди».
«Як люди?!» Вона розвела руками, наче птаха крила зламала. «А ти коли востаннє по-людському питав, як справи? Що на душі? Відповідай!»
Підвівся, підійшов до вікна. Мряка облипувала жовте канадське кленове листя звичне й тепер чуже.
«Ти маєш рацію», провадив я. «Замало я говорю».
«Замало?» вона аж зідхнула. «Та ти ж зовсім не говориш! Прийдеш з заводу, поїси мовчки, задивишся в телевізор. Розповідаю про сусідку Галю, що її онук вступив до Політеху, а ти: «Гм, добре». Кажу, хочу на хутір, помідори зібрати, а ти: «Роби, що хочеш». Я тобі жива людина чи образ з підручника?»
Оксана стояла, утираючи кулачком очі. Сльози не пускала.
«Вибач, прошепотів я. Я й не знав, що це так важливо».
«Не знав!» гірко засміялась. «Василю, а ти взагалі думав про мене? Хто я для тебе? Кухарочка? Пральна машина? Чи стара звичка, як ці твої капці?»
Хотів відповісти, але вона вже гордо повернулась і вийшла. Двері грюкнули. Слухав, як на кухні ляскає посуд, стихає. Знов сів, взяв газету букви пливли. Вона права. Коли це почалось? Після Маминої смерті? Чи ще раніше, коли став майстром дільниці, а робота засмоктала?
Пригадав, як зустрілися. Оксана працювала у книгарні «Барвінок». Зайшов купити підручник з електромеханіки. А вона посміхалась так сонячно, що я забув, навіщо прийшов.
«Порекомендуйте щось цікаве», бурмотів.
«А що полюбляєте?» дзвеніло в повітрі.
«Усе. Техніку, детективи, класику».
Подала мені «Тіні забутих предків» Коцюбинського. «Ось, спробуйте. Про любов. Дуже гарно».
Купив. Але читали ми її разом у парку, вже через тиждень знайомства. Я знову й знову знаходив причину зайти. Зрештою запропонував піти на Горина «Тіні забутих предків» якраз випустили.
«А я гадала, ви ніколи не наважитесь», засміялась вона.
Одружились через рік. Перша хатинка на Виноградарі. Оксана вішала вишиті рушники, я прибивав полиці. Вечорами на кухні пили чай з чорницями, мріяли.
«Хочу двоє дітей, казала вона. Хлопчика й дівчинку».
«А я хатину під Києвом, щоб ти квіти садила, а я в майстерні возився».
«І щоб ми не сварились ніколи».
«Ніколи», згоджувався я, цілуючи в чоло.
Та діти не йшли. Лікарі розводили руками: «Буває, не засмучуйтесь, живіть для себе». Оксана нишком плакала. Я чув, але не знав, як втішити. Замовкли. І віддалялися далі.
Я став майстром. Вона пішла до шкільної бібліотеки. Купили трикімнатну у Троєщині, потім хутір під Борисполем. Оксана садила т
Відтоді кожного ранку вони сідали до сніданку разом, а перші проміння сонця ковзали їхніми долонями й торкалися локтя, немов спонукають до розмови.
І коли Виктор, тепер вже щиро називаючи жінку Маричкою, передавав Марічці хліб, їхні усмішки переплітались у сонячному промінні наче звичка, що знову переросла в щастя.
Сонце піднімалось над дахами Луцька, наче благословляючи їхню другу спробу.
