Він повернувся додому на світанку. На губах — присмак минулого.
Ярослав з’явився на порозі ледь не з першими півнями. Його не було всю ніч. У передпокої його зустріла Соломія — бліда, з заплаканими очима, у нічній сорочці, босонога.
— Чому не подзвонив? — її голос дрижав, ніби струна.
— Не зміг… Вибач, — тихо відповів він, уникаючи погляду. Пройшов у кухню, машинально поставив турку, засипав мелену каву, долив води.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна ніч перевернула його всередині? Чи зрозуміє Соломія? Чи повірить?
Вона сіла навпроти, мовчазна, без докорів. Просто чекала.
Ярослав дістав із кишені акуратно складений папірець, розгорнув. Лише один погляд дружини — і вона все зрозуміла. Ім’я. Одне єдине слово: «Галина». І все стало на свої місця.
Три роки тому. Все почалося у звичайну п’ятницю.
Робочий тиждень скінчився, Ярослав Миколайович, керівник інженерного відділу будівельної компанії, із полегшенням зачинив за собою офісні двері. На дворі було тепло, пахло весною та надіями. Він мріяв про тиху вечерю, сміх дітей, плани на дачу з коханою дружиною Соломією. Усе було, як завжди. Аж доки не кинув випадковий погляд.
Він побачив її.
П’ятнадцять років без жодного зв’язку — і миттєво впізнав. Галина. Перше кохання. Та, від якої колись горіло в грудях, перехоплювало подих і неміли долоні.
Він згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі усмішки, несміливі погляди. Перше зізнання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянка бути разом… А потім — холодне прощання: «Я виходжу заміж. Наше дитинство — у минулому».
Він страждав, але життя не зупинилося. Була Соломія. Надійна, спокійна. З нею він побудував родину, народилися діти, з’явилися звички та буденність.
Але та зустріч… Вони стояли обличчям до обличчя на проспекті. Галина розповідала щось про наукову конференцію, про суботу в місті юності. Він кивав, але чув не слова — а бій власного серця.
У кафе все переплелося — минуле й теперішнє. Галина — успішна, гарна, заміжня. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки — і він забував, хто він, де він і кому повинен дзвінком.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він був тим юним закоханим. Він цілував її волосся, шепотів те, чого не сказав у юності. Галина повторювала: «Я ніколи тебе не забувала».
Але ранок прийшов, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона залишила номер — на м’ятому клаптику паперу. І зникла.
Ярослав повернувся додому. На світанку. Винний, збентежений. Діти вийшли з кімнат — тривожні, притихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Вибачте…
На кухні — звична тиша. Соломія сиділа навпроти, мовчазна, ніби слухала власні думки. Він дістав папірець. Вона побачила ім’я. Її голос зірвався:
— То що, Ярославе? Хочеш повернутися туди? Назад, у дитинство?
Він згадав, як колись розповідав їй історію про шкільне кохання, лежачи на траві під дачним небом. Вона сміялася тоді, але все запам’ятала.
Він підійшов до вікна, довго дивився на місто. Потім акуратно розірвав папірець із номером і викинув. Підійшов, обійняв дружину, прошепотів:
— Вибач. Більше ніколи. Клянусь.
Вона не відштовхнула, але й не пригорнулася.
— Усе, Ярославе. Юність скінчилася. Сам розбирайся з почуттями. Я зі своїми впораюся.
Минув місяць. Вони жили поруч, але не разом. Він спав у вітальні. У домі панувала тяжка тиша. Діти перешіпталися, ніби сталося горе. А це й було горе. Тільки не смерть — а втрачена довіра.
Але одного ранку Соломія поставила поруч із його рукою чашку чаю. І в цю мить щось змінилося. Без слів. Без пояснень. Просто повернулося.
Вона допомогла йому пережити сором. Повернула його з минулого в теперішнє. У родину.
З Галиною він більше не бачився. І не хотів. Спогади приходили тихо, з легкою журбою, але без болю. Усе минуло. Залишився лише осад. Легкий, гіркий. Як ранкова кава, випита на самоті.
