Він щодня чекав на неї, поки не зрозумів, що вона не прийде.
— Ром, ти вже вирішив, що робитимеш влітку? — Оксана сіла на край столу, закинула ногу на ногу, схопила пальці в замок на джинсовій колінці. — Ти мене чуєш?
— Так, — Роман не відривав очей від ноутбука.
— Що ти там читаєш? — Оксана нетерпляче похитала ногою.
А Роман не міг повірити своїм очам. Знову і знову перечитував повідомлення, кусаючи губи.
— Я можу піти, якщо тобі не до мене. — Оксана надула губи. — Мені піти?
Вона цілий ранок крутилася перед дзеркалом. Підвела очі, вдягла вузькі джинси й білу футболку з написом «Stay strong!» чорними літерами на спині — як йому подобалось. А він навіть не дивився на неї. Оксана зіскочила зі столу, показуючи стегнами, пройшла через кімнату, зупинилась біля дверей і озирнулась. Роман як і раніше сидів перед ноутбуком, нічого не помічаючи.
— Я пішла! — У її голосі почулась загроза, ніби «ти ще пошкодуєш!»
Вона взялась за дверну ручку й останній раз глянула на спину Романа.
— Ну й добре. — Оксана тряхнула довгим світлим волоссям і швидко вийшла, грюкнувши дверима.
Вона спускалась сходами гуртожитку повільно, чекаючи, що Ромко вибіжить, наздожене, поверне. Потім кинулась униз, кусаючи губи від розпачу. Промчала повз доглядача і вискочила на вулицю, де палило тепле сонце.
Роман навіть не помітив, що Оксана пішла, що вона взагалі була тут. Він знову і знову перечитував повідомлення, вдивлявся в усміхнене обличчя на аватарці. Це була вона — його мама. Змінилась, зі слідами колишньої краси, яку намагалась повернути товстим шаром макіяжу. Але це вона. А йому здавалось, що він забув її обличчя…
П’ятнадцять років тому він вважав маму найкрасивішою мамою у світі. Можливо, вона не була найніжнішою, як хотілось п’ятирічному Ромкові, але він любив її сильно й відчайдушно. Її обличчя дійсно стерлось із пам’яті, але він до найдрОчі вже не пам’ятали її риси, але серце все ще тримало ту давню біль.
