Він сказав, що я «не придатний бути батьком» але я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оля почала пологи, я був у іншій частині області на байкерських зборах. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав на руках ці крихітні клубочки, що метушилися в реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Соломію й Дениса і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні покатушки змінилися на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Соломії коси, заспокоювати Настю під час її спалахів гніву, умовляти Дениса зїсти щось, крім улюблених макарон із маслом. Я перестав їздити у довгі рейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим, наповнених застудою та шлунковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожного дня.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Олю під час вагітності. За її словами, він казав, що трійня «не підходить для його способу життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Марія. Вона оглянула мої замащені олією комбінезони й заявила, що я «не найкраще середовище для виховання цих дітей у довгостроковій перспективі».
Я не вірив своїм вухам.
Марія обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля входу. Вона посміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався надто довго на татуюванні у мене на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за моєю спиною. Денис почав плакати. Соломія запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Боже, як дорогий, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але я б продав навіть останній ключ, щоб лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Вночі перед слуханням я не міг спати. Сидів за кухонним столом, тримаючи в руках малюнок Насті на ньому я веду їх за руку перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я надів сорочку з ґудзиками, яку не вдягав з часу похорону Олі. Соломія вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Сашко, ти схожий на священика.»
«Сподіваюся, судді подобаються священики,» спробував пожартувати я.
Суд видавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, удаючи, що він турботливий батько. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій у магазині рамці ніби це щось доводило.
Марія зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Згадала про «обмежені ресурси для навчання», «занепокоєння емоційним розвитком» й, звичайно, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стиснув кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Олю до моменту, коли Соломія мене зблювала під час довгої поїздки, а я навіть не здригнувся. Розповів про затримку мовлення у Насті й про те, як я влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Розказав, як Денис навчився плавати тільки тому, що я пообіцяв йому бургер що
