**Щоденниковий запис**
Якось повернувся до хати й одразу випалив:
Тату, є новина. Наша сусідка, Олена вагітна. Від мене. промовив Дмитро, ледь переступивши поріг.
Його батько, Богдан, на хвилину завмер, потім спокійно відповів:
То одружся на ній.
Ти жартуєш? Я ще молодий. Не час для сім’ї, до того ж ми навіть серйозно не зустрічалися
Серйозно? батько гірко розсміявся. Значить, за дівчиною бігати ти вже чоловік, а відповідальність нести ще дитина? Гаразд. Не кажучи більше ні слова, він покликав дружину: Маріє! Іди сюди!
Марія увійшла в кухню, витираючи руки об фартух:
Що трапилося?
Ось. Наш син запліднив Олену, сусідську доньку, а тепер одружатися не хоче. А сам і він махнув рукою.
Марія навіть не здивувалася. Її обличчя стало суворим:
І він має рацію. Чого вводити в дім першу-ліпшу? Сьогоднішні дівчата хитрі знайдуть когось заможнішого, завагітніють, а потім: «одружуйся». А потім зясується, що дитина й не його. Нехай зробить тест на ДНК. До того ж, не можна тиснути на Дмитра, він ще молодий. Він чоловік не встояв. Але ми не зобовязані годувати чужих дітей.
Богдан глибоко зітхнув і тихо сказав:
А якщо це справді його дитина?
А якщо його? Ми зобовязані брати відповідальність? Скажи йому зробити тест, а там вже побачимо.
Вона розвернулася й пішла назад у кухню, залишив Богдана наодинці з сином.
Знаєш, я теж колись був молодим, почав він. Кохав одну, а одружився з іншою. Не з кохання, а з відповідальності. Бо бути чоловіком не лише щоб бажати, а й вибирати й відповідати. Твоя мати була вагітна. Я не знав, чи зможу бути з нею, але знав одне дитина не винна. Моя кров, моя совість. І знаєш, Дмитре, попри все, я ніколи не шкодував, що залишився.
Минуло три місяці. Тест ДНК дав чітку відповідь: з ймовірністю 99,9% Дмитро був батьком дитини Олени.
Ну й що? сердито видихнула Марія, коли Богдан поклав перед нею папір. Так, це його дитина. Але це не означає, що Олена зявиться в цьому домі. Вона не переступить цей поріг. Я сказала!
Дмитро сидів, не дивлячись на батька. На його обличчі було написано: він на боці матері. Мовчки стиснув кулаки, але не промовив ні слова.
Богдан повільно підвівся зі столу:
Раз ви обоє прийняли своє рішення, тепер послухайте моє.
Він говорив тихо, але твердо:
Поки я живий, мій онук ні в чому не буде мати потреби. Я куплю землю, збудую будинок, і він мій онук матиме все, що я здобув. А ви обоє можете забути про мою допомогу. Відмовляюся брати участь у цьому соромі. Дмитре, з цього дня ти більше не мій син. Все, що я маю, належатиме хлопчикові. Жодної гривні ви від мене не отримаєте.
Марія вибухнула:
Ти збожеволів? Ти позбавиш спадщини власного сина?!
Богдан не відповів. Він розвернувся й вийшов, ігноруючи крики та прокльони. Дмитро стояв серед тиші, не вірячи в те, що почув. Але він знав одне: якщо Богдан сказав так і буде.
**Урок:** Відповідальність це не лише про кров. Це про честь, яку не купиш за гроші.
