Вона стояла серед будмайданчику, а вітер ніс пил, що смалив дихати. Марійка. Марійка Чорній. Так звуть він ім’я в тій мрії. Але він був уже не той хлопець, що рятував її. Він був Ігор Гордієнко, у касці, і погляд його був холодним, як крига того дня на Дніпрі.
Марійко, що тобі? Голос Ігоря дзвенів металево, немов з далекого радіоприймача.
Вибач За все Прошепотіла вона, і слова розчинялися в пороховій хмарі.
Він мовчки дивився. В його очах пливли спогади не ті радісні, а ті останні. Коли вона сказала “досить”. Коли обернулась до вікна в квартирі над бульваром Шевченка у Києві, щоб не бачити болю на його обличчі. “Все вирішено, Ігорю. Олексій Васильович чудова людина. У нього чудові перспективи. Житимемо гідно”.
А любов? Тиха вуличка під каштанами, де вони цілувались після кіно? Перший торт, який він спек у її на день народження? Ковзанка на Трухановому острові? Це все не мало ваги? Важило. Важило більше, ніж вона сміла зізнатися. Але мама після другої напади лежала у київській лікарні, а рахунки за ліки сблискували цифрами у сотні тисяч гривень. Сумам недосяжним.
Було гарно, Ігорю, голос її лунав, як з крижаної печери. Але життя це не казка.
Він подався до неї, рука здригнулася Але не доторкнувся. Просто обернувся і пішов. Без стуку дверей. Її сльози тоді крапали, як розтоплений віск на новий турецький килим у холі.
Олексій Васильович. П’ятдесят років. Вдівець. Директор великого комбінату. Він запропонував не шлюб, а тверду землю під ногами. Коли мама потрапила до лікарні, він просто оплатив усе. Єдиною умовою була згода стати його дружиною.
Ти молода, врожайна, розумна, казав він, тримаючи її руку в своїх, міцних, але чужих. А я вже не юнак. Мені потрібна супутниця. Ми підходимо одне одному.
Марійка кивала, відчуваючи себе, як хрустка лялька на полиці дорогого магазину. Вибору не було. Мама одужувала, лікарі обіцяли повне відновлення за умови дорогих ліків та реабілітації.
Весілля було тихим, у тісному колі. Олексій Васильович був уважним. Він не вимагав кохання, задовольняючись повагою та вдячністю. Марійка щиро намагалась бути доброю дружиною.
Ігоря вона не бачила місяців три. Потім зустріла випадково в поліклініці на Печерську. Мармурові коридори здавались нескінченними тоннелями.
Як справи? вежливо запитав він, немов малознайомого.
Нормально. А в тебе?
Також. Багато працюю.
Він схуд, засмаглий, одягнений у добрий костюм. Хотіла запитати: “Звідки кошти?”, але стрималась.
Мама? Ігор завжди любив її маму.
Добре. Одужує.
Передавай вітання.
Передам.
Стоячи в тім химерному коридорі, вона раптом відчула леденячий холод води. Їй сімнадцять, йому дев’ятнадцять. Вони ковзають по кризі Дніпра. Віддаляється від берега. Глухий тріск. Він наповзає на череві. Хапає її руку, якщо не встигає. Періпетії з крижаною купеллю. Його боротьба. Його куртка на її плечах.
Усе буде добре, шепоче він, розтираючи її руки. Я не кину тебе. Ніколи.
Клятва. Віра у вічність кохання у сімнадцять.
Мені час
Так минули роки, й осінь знову засипала мокрим золотом кам’яні вулиці Києва коли Марина, проходячи повз вітрину з газетами, мимоволі спинилася біля свіжого номеру там, під заголовком “Серед успішних”, знову усміхався Ігор поряд із дружиною та сином-підлітком, а дощ на бруківці, наче сльози зіпсутого життя, розпливався безслідно у порожніх вечірніх вулицях тієї частини міста, де вона його колись відпустила.
