ОДНОЛЮБ
У день похорону дружини Федір не придушив жодної сльозини.
Дивися, казала я тобі не кохав він ту Зіну, шептала на вухо своїй сусідці Тося.
Та тихіше ти. Яка тепер різниця? Діти ж сиротами зосталися з таким батьком.
Он побачиш, він обов’язково на Катерині жениться, переконувала Лелю Тося.
Чому це саме на Катерині? Вона йому хто? Глафіра ж його справжнє кохання. Забула, як вони по сінях вешталися? Катерина до нього не повернеться. Свою сімю має, та й забула вона його вже.
Ти звідки знаєш?
Авжеж знаю. У Катерини чоловік передовик, для чого їй той Федір із дітьми? Вона жінка розважлива. А от Глашка зі своїм Митьком мучиться, може й повернеться до Федора, впевнено відповіла Леля.
Зінаїду поховали. Діти міцно трималися за руки.
Мишко і Поліна тільки-но відсвяткували по вісім років. Зіна закохалася у Федора по-справжньому. Та от чи кохав він її Зіна не знала, як і односельці.
Говорили, мовляв, вона завагітніла й Федір мусив з нею побратися. Клавочка і правда народилася семимісячною, не прожила довго, а потім дітей у Зіни з Федором не було.
Федір ходив завжди насуплений, мовчазний, відлюдькуватий. Люди прозвали його Вовкуном такою була у нього кличка. Скупий на слова, а на ласку й поготів. Кому ж, як не Зіні, знати це.
Та Бог змилувався скільки вона за це молилася, сама знала. І подарували їй небеса одразу двох Поліну й Мишка.
Мишко у матір удався ласкавий, співчутливий. А Поліна точна копія батька, мовчазна, ніколи не відкриє душу. І ближча до нього. Схожі обоє.
Бувало, коли Федір щось пиляє чи строгав у сараї, Поля поруч крутилася, допомагала, слухала. Мишко біля матері: то підлогу підмете, то води натягає маленьким відерцем хоч малий, а поміч.
Зіна любила їх обох, але Полю зрозуміти не могла, до Мишка серцем приросла.
Коли помирала, повернулась до Мишка:
Сину, невдовзі мене не стане. Ти за головного зостанешся, сестру не ображай, борони її. Ти хлопець, ти маєш її берегти вона дівчинка, їй потрібен захист.
А тато? тихо перепитав Мишко.
Що? не одразу зрозуміла Зіна.
Він нас захищатиме?
Не знаю, синку Життя покаже.
Тоді ти не помирай, як же ми без тебе? заридів Мишко.
Якби від мене залежало, любий прошепотіла Зіна і ранком її не стало.
Федір сидів поруч, тримав останню хвилину її руку. Жодного слова, жодної сльози. Ще більше зігнувся, ще більше почорнів. І все.
Життя поволі входило в русло. Поля взяла на себе хатні клопоти готувала, прибирала, хоч і мала. Приходила Федорова сестра Наталя, допомагала, вчила Полю до господарства.
Тітко Наталю, одного разу спитала Поля, а тато тепер, може, ожениться?
Не знаю, доню. На умі в твого батька не прочитаєш відповіла Наталя.
У Наталі була своя сімя, чоловік Василь, діти, дружна родина.
А якщо що, забереш нас до себе? допитувалась Поля.
Не вигадуй дурниць. Батько вас любить, в образу не дасть, ласкаво сказала Наталя.
А по селу у цей час ширилися чутки, мовляв, у Федора з Глафірою стара любов прокинулася.
Глянь, зовсім Глашка з глузду зїхала, знову з Федором зналася, а про свою сімю забула, з обуренням перемивала кістки Тоська.
Ой, і дурна ж баба, ця Глашка, бурчали біля магазину.
Годі, дівчата, розходьтесь по хатах, гримнув голова колгоспу Максим Леонтійович.
Теревените, обмовляєте, а правду ніхто не знає, суворо кинув, оберігаючи Федора.
Глашка й Федір і справді мали палке почуття колись. Та тільки Федора перекинули колись у другий район під Київ допомагати із сівбою. Провів там два місяці, а Глашка за той час закрутила з Митьком Черешневим. Повернувся Федір довідався і Митра побив, а з Глашкою і слова більше не вимовив.
Глашка вийшла за Митька, а той гульвіса, пє, по дівках ходить, а вона плаче за втраченим коханням. Федір не пив, працьовитий, лиш мовчун така його доля.
Відтоді й помітили селяни, що він до Зінаїди хитає. А Зіна, як та волошка тільки розцвіла та гарнішала. Люди казали:
Ото дивись, що любов з людиною робить
Зіна давно кохала Федора, але мовчала куди їй змагатися з Глашкою. Чого тільки не буває в житті
Почали зустрічатися тихцем, потім розписалися у сільраді просто й скромно. У Федора з рідні тільки Наталя, а у Зіни похила мати Оксана.
Оксана була прекрасна жінка, але все життя не мала чоловіка, гуляла, веселилася, з головами звязок мала. Люди шепотіли: донька за материні гріхи не повинна відповідати.
Селом шкодували Зіну, особливо коли вийшла за Федора.
Бідолаха, не кохає він її. Мучитиметься все життя журилася стара Нюся Переверзева.
Та як не дивно, Федір був вірним. А що ж приховаєш на селі? Жили 15 років спокійно, без сварок. Селяни й забули про їхню любов, поки Зіна не занедужала минулої зими важко й без надії на одужання.
Була безвихідь
Якось повертався Федір з роботи.
Федю, може, зайду до тебе на годинку, пиріжків дітям принесла наздогнала його Глашка, показуючи миску з випічкою.
Дякую, Глашо, але Натаха ще вчора напекла.
Я ж від душі, Федю.
І сестра від душі
Може, сьогодні зустрінемось біля млина, як стемніє? умовляла Глашка.
А навіщо?
Ти що, забув усе, що між нами було? не витримала Глашка.
Те, що було, вже поросло минулим. Я дітей своїх люблю. Зіну любив
А її ж не повернеш, з гіркотою зітхнула Глашка.
Кохання не вмирає, тихо відповідав Федір.
Але ж ти її не кохав, ти мстився мені
Іди, Глашо, додому, шепнув він.
Пішов швидко, не озираючись там чекали його діти.
А Глашка лишилася стояти попід тином, одна-однісінька.
Прокотились роки. Діти виросли. Тітка Наталя і далі приходила в гості, але напевне була певна: її брат однолюб.
Полю, чула я, з Гришком Вороним ти зустрічаєшся, прямо з порога спитала вона племінницю.
Так, а що? вже доросла Поліна, красива й стримана.
Та нічого, просто кажу з ним обережніше.
Чому?
Ти ж не мала вже.
Тітко, я його так люблю на все життя
Та здається воно завжди так.
Не здається знаю. Якщо Гришко мене зрадить, я більше нікого не покохаю.
В це я вірю, усміхнулась сумно Наталя.
Увечері Мишко і Поля чекали батька з роботи.
Чому його нема? нервував Мишко.
Та пятниця ж сьогодні.
То й що?
Він же щосереди, у пятницю та на вихідні до маминої могилки ходить.
А ти звідки знаєш? здивувався Мишко.
Дурнику, якщо рідного батька не відчуваєш, то й душі його не зрозумієш
Потихеньку пішли на кладовище. Поля вела потайним городами.
Он, дивися, показала на зігнуту чорну постать батька.
Мишко прислухався. Тихий голос доносився з-під дерев.
Ось так, Зіно, наші справи Скоро Полька заміж піде, а я для неї посаг зібрав Натаха допомогла. Потроху живемо
Пробач мені, Зіночко, що при тобі слів добрих мало казав. Я серцем тобі казав тисячі. Не вмію я словами я усе більше від серця, хрипло прошепотів Федір і потихеньку вийшов через цвинтарну браму.
Поля подивилася на Мишка, а у брата застигли сльози на очах.
