Сьогодні, немов у старій казці, я записав історію, яка обпалила мені серце.
Село Затишне, загублене серед безмежних лаврів та кленових гаїв на Житомирщині, дихало спокоєм. Вечірній вітер шепотів у листі, а ліхтарі ледве освітлювали вузькі вулички. Соломія, стискаючи в руках сумку, підійшла до кав’ярні, де мав відбуватися її день народження. Та замість весілля голосів почула зрадливий шепіт, від якого серце стиснулося наче в клітці.
— Забий на цей ювілей, — мляво тягнув Богдан, нахиляючись до вуха Марічки, найкращої подруги Соломії. — Підем до мене. Вона все одно не повернеться до ночі. — Його голос був насичений самозадоволенням.
— Та звісно, — злегка насмішкувато відповіла Марічка. — А коли вона повернеться? Мені що, у вікно вистрибувати?
— Навіщо у вікно? — Богдан обійняв її за стан, його тон був сповнений упевненості. — Скажеш «так» — я Соломію вижену. Їй немає місця в моєму житті.
Соломія завмерла, ніби грім ударив у неї над головою. Вона знала Марічку — та ніколи не соромилася легковажних інтрижок. Але Богдан… Три роки вони були разом. Три роки вона чекала, коли він надіне їй обручку на палець. Вони жили в його новій хаті, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, борги — все впало на її плечі. Соломія вважала це тимчасовим, вірила, що ЗАГС — лише формальність. Але тепер пелена впала з очей. Вона була для нього лише вигідною дівчиною, мостом через банківську прірву. Сім’ї у них не буде. Ніколи.
Півроку тому померла її мати. Тоді Богдан вразив її холодом. Не поїхав на похорон, не допоміг з організацією, лише кинув байдуже:
— Продай там щось. Знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, рідня позичить. Як продаси хату — розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — це слово різало, як ніж. Та Соломія тоді виправдала його: стомлений, обмовився. Їй подобалася його мовчазна суворість. «Чоловік, який все тримає в собі, не зрадить», — хвалилася вона подругам. Марічка сміялася разом з ними, приховуючи свої плани. Тепер правда спливла, і Соломія, задихаючись від болю, почала відчайдушно махати таксі. Машина зупинилася, вона скочила всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше, швидше! — крикнула водію, немов тікала від погоні.
Не встигла машина рушити, як телефон задзвонив — Богдан.
— Ти де? Я тут один, як дурень, всі про тебе питають! Що трапилося? — його голос був повний фальшу.
Соломія вимкнула телефон і в лютості шпурнула його у вікно. Сльози полилися рікою, вона ридала, як дитина, у якої забрали все. Машина мчала, а вона, тонучи у розпачі, раптом зрозуміла, що не сказала адресу.
— Куди ми їдемо? — голос її тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Соломія озирнулася: машина неслася темною ґрунтовкою, далеко від міста.
— Додому? Куди? — серце закалатало від жаху.
— Тобі адресу назвати? — у голосі водія пролунав глузливий, грубий натяк.
— Зупиніться! Зараз же! — крикнула вона, паніка накривала хвилею.
— Прямо у полі? — водій реготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але згадала, що телефону вже нема. Вона розповіла цьому чужому все: про зраду, про свій біль. Він знав — її ніхто не шукатиме. Викине в лісі — і кінець.
Соломія потягнулася до дверей, намагаючись їх відчинити на ходу, але в темряві пальці не знаходили ручки. Відчай огорнув її цілковито. «Хай буде, як буде, — подумала вона. — Уб’є мене, і біль закінчиться». Сльози текли тихо, без надії.
Машина різко гальмувала. Водій мовчки відчинив двері.
— Виходь.
— Не піду! — Раптом у ній спалахнуло палке бажання жити. Вона не здасться без бою.
— Не безумствуй, Соломіє, — голос водія став м’якшим. — Приїхали.
Вона підвела очі й завмерла. Перед нею стояв Олесь, її однокласник. Той самий, що колись поїхав після школи, зробив кар’єру десь у великому місті.
— Олесь? — прошепотіла вона, не вірячи.
— А ти кого чекала? — він усміхнувся тією самою теплою усмішкою.
— Ти що, таксист? — недовірливо спитала Соломія.
Олесь реготав:
— Який таксист? Просто побачив, як ти махаєш, наче під колеса збираєшся кинутися.
— А я… — вона запнулася, відчуваючи себе дурнувато.
— Я все знаю, — Олесь обійняв її за плечі. — Корисна поїздка. Ти ніколи не була такою щирою.
Соломія засміялася, сльози всихали, а на душі полегшало. Вона стояла біля своєї хати у Затишному, і світ, здавалося, перестав розвалюватися.
— Я через тебе повернувся, — тихо сказав Олесь, перебираючи її пальці своєю теплою долонею. — Як же добре, що ти не вийшла заміж…
І ось я пи— Бо тепер я можу попросити твоєї руки, — прошепотів він, і в його очах горів щирий вогонь, який здавався найправдивішою річчю у цьому світі.
