Оксана не одразу зрозуміла, хто крадеться вздовж дороги. Дівчина припаркувала авто й кинулася до створіння, яке відчайдушно потребувало допомоги…
Підійшовши ближче, Оксана мало не заплакала від жалю. Перед нею, хитаючись, стояв знеможений кіт. Вона навіть не могла збагнути, якого він кольору, бо тварина була вся перемащена багнюкою.
Але найстрашніше — нещасний не міг нормально бачити й дихати. На голову йому була надіта обрізана пластикова пляшка.
— Хто з тобою так? — жахнулася вона, обережно піднімаючи бідолаху.
Здавалося, той був невагомим. Кіт з останніх сил спробував сіпнутися, але не зміг і безживно повис у неї на руках.
— Тарасе, ти на роботі? Мені терміново потрібна твоя допомога. Чекай! — крикнула вона в трубку й помчала до ветеринарної клініки, де працював її друг.
Наступні дві години Тарас і його колеги боролися за життя тварини. Оксана тихо сиділа в коридорі, прислухаючись.
— Ну, що сказати… Коту пощастило, що він зустрів тебе. Ще трохи — і ми б нічим не змогли йому допомогти. Сьогодні нехай залишається тут. Я чергую й пригляну за твоїм підопічним, — усміхнувся хлопець.
— Тарасе, дякую. Якби не ти, я навіть не знаю… — почала Оксана й розплакалася, вткнувшись у плече ветеринара.
Тарас погладив дівчину по голові:
— Усе буде добре, Оксанко, ну ти ж пам’ятаєш, як у дитинстві? — підморгнув він своїй найкращій подрузі.
Оксана всміхнулася крізь сльози. Вони зналися багато років. Тарас стільки разів виручав її. З дитинства Оксана знала — якщо Тарас поруч, значить, усе буде добре.
— Біжи додому. А то мати знову розлютиться, — занепокоївся хлопець.
Оксана кивнула й швидким кроком попрямувала до виходу. Тарас із ніжністю дивився їй услід…
*****
Тарас хвилювався недарма. Він був сусідом Оксани й знав її сім’ю. Батьки дівчини давно зловживали алкоголем.
Торік глава сім’ї покинув цей світ. Мати Оксани була невтішною. Вона дедалі більше втрачала людську подобу й зривалася на дочці.
Тарасу завжди було трохи шкода симпатичної дівчинки з рудим волоссям і веснянками.
Він був на три роки старший за Оксану й одразу взяв її під опіку. Захищав від хуліганів і дівчат, які її дражнили. Допомогу Тараса Оксана приймала з вдячністю.
На відміну від своїх батьків, вона прагнула до хорошого життя. Оксана закінчила школу зі срібною медаллю. І розуміла, що їй доведеться докласти максимум зусиль, щоб вступити до престижного вишу.
Тепер Оксана була студенткою третього курсу факультету іноземних мов.
Тарас дуже пишався подругою. Він сам нещодавно закінчив Ветеринарну академію, обожнював свою роботу, але вважав, що опанувати іноземні мови набагато складніше.
Оксана встигала не тільки вчитися, а й підробляти кур’єром на старенькому автомобілі, який дістався їй від батька.
— Я вдома! — крикнула Оксана з передпокою.
У відповідь їй донісся розмірений храп. По квартирі розливався стійкий запах алкоголю. Мати спала, звісивши ногу з дивана. На підлозі валялися порожні пляшки.
Дівчина важко зітхнула, прибрала сміття й пішла до своєї кімнати — готуватися до пар.
З голови Оксани не виходив образ замученої тварини. Як він там? Вона взяла телефон і написала Тарасові…
Нещасний кіт спав, тривожно здригаючись. Йому здавалося, що мучителі ще поруч. Він тихо стогнав від болю й знову провалювався в темряву.
— Ти викарабкаєшся, бійцю! Заради Оксани. Вона тебе дуже чекає й бажає здоров’я, — шепотів Тарас, сидячи поруч.
На ранок кіт розплющив очі й, побачивши біля себе людину, спробував утекти. Але не зміг. Він з жахом дивився на Тараса. У його погляді застиг біль.
— Тихіше, малечо, я не скривджу, — говорив Тарас.
Але кіт знав, що в цьому світі нікому не можна довіряти. Він хотів зашипіти, але з горла вирвався хрип.
— Усе добре, красеню, — обережно оглядав кота хлопець.
Цілий тиждень нещасний провів у клініці. Оксана щодня приходила до улюбленця, який спершу шарахався від людей. Але потім обрав собі Оксану з Тарасом і став з обережністю підпускати їх до себе.
— Усе-таки вирішила додому забрати? — питав Тарас дівчину.
Він переживав, як поставиться мати Оксани до нового члена сім’ї. Оксанка впевнено кивала, притискаючи кота до себе…
На диво, жінка спокійно сприйняла домашнього улюбленця. Лише хрипко поцікавилася:
— Я сподіваюся, не мені його годувати доведеться?
Оксана всміхнулася. Ганна Іванівна всю свою пенсію спускала на спиртне. Кіт і дочка не входили в її плани.
— Мам, я сама буду його годувати, — зітхнула дівчина.
— Відповідь дорослої людини. Хвалю, — задоволено сказала мати.
І, ніби схаменувшись, запитала:
— А як назвала?
Оксанка подивилася на сірувато-рудого кота й відповіла:
— Рисик.
— І справді, на рись чимось схожий, — засміялася Ганна Іванівна.
Так вони й стали жити з котом разом. Оксані стало радісніше повертатися додому, адже тепер вона знала, що її там чекають…
Рисик не довіряв Ганні Іванівні. Жінка лякала його хрипким голосом і різкими рухами. А запах спиртного нервував кота.
Тому він намагався не потрапляти на очі господині, коли Оксани не було вдома.
— Дикий якийсь, не ласкавий, — бурчала мати незадоволено.
Оксана знизувала плечима й намагалася не вступати в перепалки.
Коли в гості приходив Тарас, Рисик обережно виходив до нього. Потім терся об ноги. Він добре пам’ятав хлопця й був вдячний йому за порятунок.
Тарас розповів Оксані, що Рисикові близько чотирьох років. Але кіт пережив багато. У нього були відсутні деякі зуби, проблеми з однією лапкою та серцем.
— Надмірне навантаження, як, наприклад, політ на літаку, небезпечне для його здоров’я, — говорив Тарас.
— Ех, а ми тільки за кордон відпочивати з Рисиком зібралися, — сміялася дівчина, чудово розуміючи, що ніякі перельоти їм не світять…
Так минуло два роки.
Оксана закінчувала університет і мріяла про кар’єру перекладача. Одного разу вона доставляла в офіс великої компанії пакет документів.
Секретарка прийняла в неї посилку. Оксана вже збиралася йти, коли з кабінету вийшов розгублений чоловік:
— Ума не прикладу, що ж робити? Переговори за годину, і жодного тямовитого перекладача! — зітхнув він.
Оксана задивилася на вродливого чоловіка. Він теж звернув на неї увагу.
— А ви, випадково, не перекладач? — запитав він.
Секретарка вже відкрила рота, але Оксана її випередила:
— Так, я перекладач. Володію англійською та китайською мовами, — бадьоро відповіла вона.
Боковим зором вона помітила, як очі секретарки округлилися, наче блюдця. Але вирішила ризикнути…
Так Катерина Сергіївна невдовзі закінчила університет і була прийнята на роботу особистим помічником Михайла Валерійовича.
Михайло виявився привабливим чоловіком тридцяти п’яти років. За пару місяців їхні стосунки стали не лише діловими. Оксані подобалася увага Михайла. Він гарно залицявся, дарував незвичайні подарунки.
— Щось тебе не впізнати, подруго. Як влаштувалася на роботу, зовсім іншою стала, — говорив Тарас Оксані.
Дівчина загадково всміхалася. Вона не хотіла ні з ким ділитися своїм щастям…
— Сказав би ти їй. Скільки можна сохнути по цій Оксанці? — твердив Тарасові найкращий друг Микита.
— Напевно, ти правий. Але боюся, вона не відповість взаємністю. І я зіпсую нашу дружбу, — зізнавався хлопець.
— Це не дружба, а знущання якесь. На тобі вже лиця нема, — похмуро зітхав Микита.
Тарас розумів, що товариш правий…
У Тараса був День народження, і Оксанка за традицією найперша прийшла привітати друга. Вона постукала в двері. Тарас уже чекав її на порозі.
— Тарасе, з Днем Варення! — сказала Оксанка, заходячи в квартиру.
— Скільки років, і нічого не змінюється, — усміхнулася, дивлячись на них, мама Тараса.
Оксана, як завжди, спекла другові його улюблений торт. Вони сиділи на кухні й пили чай.
— Ти сьогодні якийсь загадковий, Тарасе. Що сталося? — перша почала Оксана.
— Оксанко, ти знаєш, я давно хотів тобі сказати… — почав Тарас. Але Оксана його перебила:
— Слухай, у мене теж до тебе серйозна розмова.
Хлопець завмер. У його душі ворухнулася надія.
— А давай тоді ти спочатку, — запропонував він.
Оксана всміхнулася:
— Я влаштувалася на роботу. Ну це ти знаєш. А ще… закохалася! — випалила вона й подивилася Тарасові просто в очі.
Той навіть знітився на хвилину:
— Ну нарешті, Оксанко. Я так радий, адже я тебе теж… — не встиг договорити Тарас, бо дівчина знову перебила:
— І ось, розумієш, він такий турботливий… Правда, старший за мене. Але це зовсім не важливо, правда?
Тарас задумався. Різниця між ними була всього три роки й зовсім не бентежила його. Хлопець кивнув і продовжив слухати, затамувавши подих.
— Розумієш, це мій шанс на щасливе життя. Михайло через два місяці летить до Лондона й кличе мене з собою.
Але я не можу взяти Рисика. Ти сам казав, що в нього хворе серце. А в Михайла алергія на тварин, — сказала вона.
Тарас ошелешено замовк. Хлопцеві здавалося, що по ньому проїхав асфальтовий коток:
— Стривай, який Михайло? До чого тут алергія й Рисик? — тихо запитав він.
— Тарасе, ти взагалі мене чуєш? Михайло — мій начальник і наречений. Ми їдемо до Лондона. Я давно мріяла жити й працювати за кордоном. Це такий досвід!
Але ми не можемо взяти Рисика. Я не знаю, що робити. Залишити його з мамою — не варіант, і віддати комусь теж… Адже Рися не йде до людей, сам знаєш, — зітхнула Оксана.
Тарас сидів мовчки.
“Який же я дурень!” — промайнуло в нього в голові. Хлопець постарався взяти себе в руки й безтурботно усміхнувся:
— Ну, Оксанко. Оце новини! Ти не переживай, подруго. Усе буде добре, обіцяю! Я можу взяти Рисика. Він мене знає. Головне, щоб ти була щаслива, — сказав він радісно.
Оксана дивилася в очі Тараса. Вони чомусь стали сумними й згасли, хоча хвилину тому світилися від щастя.
— А що ти хотів мені сказати? — запитала вона невпевнено.
— Та, це дурниця. На роботі невеликі перестановки, — махнув рукою Тарас…
Два місяці Оксана готувалася до поїздки.
Дивно, але чим ближчим був день переїзду, тим важче в неї ставало на серці:
“Напевно, я боюся залишати маму саму…” — думала Оксана. Але в душі розуміла, що це не головна причина її печалі.
Перед очима постійно стояв сумний погляд Тараса. Як вона буде без нього? Адже вони стільки років були найкращими друзями.
Останнім часом Оксані навіть стало здаватися, що їхня дружба вже переросла в щось більше…
“Так, годі! Я скоро буду жити з Михайлом у Лондоні. А думаю чомусь про Тараса” — постаралася відігнати від себе тривожні думки Оксана.
На руки до неї обережно виліз Рисик. Він відчував, що з господинею щось відбувається. Тому намагався заспокоїти її, лагідно муркочучи.
— Рисику, малечо. Як же я буду без тебе? — шепотіла Оксана.
Вона згадувала недавню розмову з Михайлом, який чітко дав зрозуміти, що коту в їхньому житті не місце:
— Оксанко, я не можу все життя на таблетках провести через якусь тварину. Нехай навіть найулюбленішу, — сказав він.
І ці слова прозвучали, як вирок…
— Ну що, Оксанко, прийшов час прощатися! — бадьоро говорив Тарас. У руках він тримав Рисика.
— Тарасе, ти телефонуй, будь ласка, не забувай, — шепотіла крізь сльози дівчина.
— Не розкисай, бо Рися нервує. Вибач, що в аеропорт не поїдемо проводжати, — усміхнувся Тарас.
Вони стояли на сходовому майданчику. Хлопець запустив Рисика додому й обійняв Оксану.
“Не відпускай її… Тільки не відпускай!” — стукало в нього в скронях.
— Мені час, — сказала Оксана й поцілувала його в щоку.
— Я не забуду. Ніколи не забуду, — шепнув Тарас, розтискаючи руки…
Вона стояла біля стійки реєстрації, розуміючи, що просто зараз вирішується її доля.
— Ну, чого ти така сумна? — підбадьорював Оксану Михайло.
Вона намагалася всміхатися.
“Я не забуду… Ніколи не забуду…” — стукали в неї в скронях слова Тараса…
Оксана дивилася у вікно на віддалену будівлю аеропорту.
— Повернулися звідкись? — запитав таксист.
— Ні, я просто залишилася, — зі сльозами щастя відповіла Оксана.
— Буває… Думаю, ви прийняли правильне рішення, — філософськи зауважив водій.
Рисик сидів сумний.
— Усе буде добре, Рися! — підбадьорював Тарас.
У двері настирливо постукали. Хлопець відчинив і завмер…
— Тоді, на Дні народження, ти хотів мені в чомусь зізнатися, але я перебила, — сказала Оксана.
Тарас усміхнувся:
— Що ти тут робиш? — запитав він.
— Тарасе, відповідай, що ти хотів сказати? — повторила Оксана.
Але хлопець мовчав, дивлячись на неї. Потім підійшов ближче й обійняв дівчину.
Вона погладила радісного Рисика, який терся біля її ніг, і прошепотіла:
— Я люблю тебе, і не можу жити без вас із Рисиком…
— Саме це я й хотів тобі сказати, рідна, — відповів Тарас.
