Віталій зручно вмостився за робочим столом із ноутбуком та горнятком кави з вершками у нього було кілька невідкладних справ, які треба завершити до обіду. Як завжди, у самий непідходящий момент залунав телефон. Номер невідомий.
Алло, слухаю.
Віталію Дмитровичу? Це турбує вас Житомирський пологовий будинок. Ви знаєте таку Собчук Олену Михайлівну? запитав чоловік із голосом досвідченого лікаря.
Ні, не знаю ніякої Олени Михайлівни. А що трапилось? здивувався Віталій.
Біда. Олена померла вчора під час пологів. Ми розмовляли з її мамою. Вона каже, ви батько дитини, в слухавці запала театральна тиша.
Якої дитини? Який ще батько?! Я нічого не розумію! Віталій почав нервувати.
Олена народила дівчинку. Вчора. І якщо ви дійсно Козир Віталій Дмитрович, то пора б уже їхати до нас і вирішувати, як бути далі, лікар говорив повільно, ніби давав час усе переварити.
А що вирішувати? Віталій почувався потерпілом під дощем з несподіваних новин.
Підїжджайте завтра у Житомирський пологовий на вулиці Миру. Спитайте Миколу Петровича. Це я. Все обговоримо.
Віталій ще хвилину слухав гудки, потім повільно поклав телефон і завис у прострації.
Олена… Яка ще Олена? бурмотів, гуляючи кімнатою, як тигр по клітці. Чесне слово, не знаю… З іншого боку, давай подивимось, скільки жінки ходять вагітні? Девять місяців. А девять місяців тому був… червень? Ого! А що було в червні?
Він відчув раптову спрагу й поклав каву подалі. Оце б зараз 100 грамів чогось міцнішого… Та ні.
В червні я ж був у Одесі на відпочинку… Точно! Дві тижні, сонце, море, ліхтарі на Дерибасівській. Оленка!
Обличчя її згадалося невиразно: ніби блондинка, з очима кольору волошок. В нього таких Олен було хоч греблю гати, памятаєш усіх! Козир Віталій Дмитрович у свої 40 ближче до козацької вдачі, ніж до рольового моделі “турботливий тато”. Шлюб він завжди відкладав як черговий ремонт в квартирі. Та й дітей не хотів ніколи скаже хто-небудь, он і так непогано живу!
“Але ж вона померла…” нестерпно стукнуло у скронях.
Як вона могла померти? пробурмотів уголос і втупився у стелю, ніби відповідь написана на шпалерах. Скільки їй могло бути? Двадцять з гаком…
Рука сама потяглася за сигаретою, та Віталій вже, як на зло долі, цю справу кинув. Щось тривожне ворухнулося десь під ребрами. Чи то жаль, чи то спантеличеність, чи банально сором?
Дитина… звернувся до уявного собеседника. Ну так нехай її мама забере дитину, вона ж бабуся. До чого тут я! Може, і не моя зовсім…
Віталій прийняв рішення: завтра поїде у пологовий, зустріне лікаря, оформить відмову і салют! Життя триває.
Та думки лізли в голову одна за одною, як наполегливі родичі на Великдень. А головне він усе частіше згадував ту Оленку… Цю смішну дівчину, з якою ганявся по пляжу Одеси, а вдома забув на другий день. І ось її вже немає… А на її живіт, ледь не ридаючи, зараз дивиться він сам…
У вже знайомому коридорі Житомирського пологового Віталій попросив Миколу Петровича дати хвилинку. Вибіг на ґанок, буквально вирвавши сигарету в якогось тіпа, запалив, закашлявся і рішуче зайшов у кабінет.
А подивитися на доньку не хочете? дипломатично запитав Микола Петрович.
Ні. Я хотів би передусім поговорити з мамою Олени. Де вона? напружено подивився Віталій.
Чекає у коридорі. Ви, до речі, тільки-но її минули.
Дякую, я зараз.
Він миттєво розгледів худеньку жінку в чорній хустині. Сиділа наче згорблена тривогою трохи далі.
Доброго дня, ледве зміг вимовити Віталій.
Мама Оленки підняла вологі очі, і Віталій відчув, як у серці защеміло.
“Така схожа на Оленку… просто копія”, майнула думка.
Я Віра. Віра Дмитрівна, я мама Оленки, тихо сказала вона.
А я Віталій. Дмитрович, невідомо навіщо вставив він.
Знаю, Оленка мені розповідала… вже, на жаль, більше нічого не розповість, Віра не витримала й заплакала.
Віталій розгублено стояв поруч не знав, куди себе подіти.
Віра Дмитрівна витерла сльози:
Не відмовляйтесь від донечки, прошу. Я не переживу, якщо її віддадуть у дитячий будинок!
Чому дитячий дім? Ви ж бабуся Вам таки передадуть її! спробував заспокоїти Віталій, подумки здивувавшись: “Хіба ж вона бабуся? Моя ровесниця…”
Не віддадуть… У мене інвалідність, серце шалене… Ви її тільки запишіть на себе, а я сама вирішу, як далі грошей не питатиму, просто визнайте, Віра благально простягнула руки.
Ходімо сказав Віталій.
Микола Петрович відклав папери:
Ну, що потрібно для встановлення батьківства? нервуючи, спитав Віталій.
ДНК, сухо прокоментував лікар. І до речі, придумали вже ім’я?
Кому імя? аж забувся Віталій.
Доньці ж! усміхнувся головний лікар.
Може, хочете її побачити? додав Микола Петрович.
Віталій важко зітхнув, подивився на Віру і ледве не прошепотів:
Ні, не хочу…
Оформлення зайняло менше часу, аніж Віталій уявляв. ДНК аналіз цупко показав родинний звязок. Віталій досі був неготовий до батьківства, та й навіть слово “донька” поки вимовляти не міг. Просто дитина.
“Буду допомагати. Надсилатиму гроші, куплю візочок, одежину і все!” вирішив він після виписки.
Та коли побачив медсестру з пакетом у дикій рожево-мереживній ковдрі, у роті пересохло, як після суші у вагоні.
Віра взяла згорток, відкинула мереживо:
Хочеш глянути на Маруську?
Віталій не встиг нічого сказати, як раптом Микола Петрович покликав Віру до кабінету.
Вона передала доньку Віталію. Віталія охопив ступор. Пакет у нього на руках був теплий, аж солодко пахнув. Аж раптом згорток заторохтів як кошеня, і вибухнув немов на всю Україну плачем немовляти. Злякавшись, Віталій заглянув всередину й застиг: Маруся була копією його самого!
Він присів, ледь не впустивши згорток, і заколихав малу. Вона заспокоїлася й навіть ніби посміхнулася. Молоденька бабуся вийшла з кабінету.
Давайте, я заберу, простягнула руки Віра.
Я сам! Вона мені щойно посміхнулась! промовив Віталій, наче виграв джекпот у лотереї. Їдемо додому, Віро, додав зовсім тихо, але впевнено. І решуче закріпив: Ми разом їдемо додому.
