Щоденник.
“Забирай собі дитину, мені не шкода. Бачити її не можу. Але дай мені гроші натомість”, – вимовила Віка.
У Олени було видовжене обличчя з карими, трохи опуклими очима, великими зубами та важким підборіддям. Зате волосся – густе, темне, завивалося великими кучерями. Якщо зібрати його на потилиці, виходила пишна зачіска, але тоді недоліки обличчя ставали помітнішими. Тож Олена завжди ходила з розпущеним волоссям.
Фігура теж не дарувала – наче її ліпив невмілий майстер. Та фігуру можна приховати одягом, а от обличчя…
Іноли на вулиці хтось із хлопців гукав їй услід:
“Гей, дівчино, давай познайомимося!”
Та коли вона оберталась, той бурмотів вибачення, ніби переплутав, і тікав.
“Нащо такій потворі таке волосся?” – зітхали зависливі одноклаласниці.
Олена й сама б із радістю віддала їх за будь-які рідкі й тьмяні, аби тільки обличчя було хоч трохи вродливішим.
Подруг у неї не було. А от один хлопець подобався. Він сидів у сусідньому ряду та іноли просив списати домашнє або підказати на контрольній. Вчилася Олена відмінно.
Якось цей самий хлопець запросив її до кіно. Олена була на сьомому небі від щастя. Після сеансу вони йшли додому й розмовляли. Хлопець щоразу озирався.
“Кого визираєш? Боїшся, що побачать тебе зі мною?” – прямо запитала Олена.
Хлопець почервонів і зніяковів.
Біля будинку він незграбно поцілував її. І в ту ж мить з-за рогу роздався регіт його друзів. Олена все зрозуміла: хлопці побилися об заклад, чи зможе їхній товариш поцілувати потвору.
“Що тобі обіцяли за це?” – вигукнула Олена й побігла додому.
Більше вона не дивилася в його бік, списувати теж не давала.
“Не журіться, чоловіків вистачить і на ваш вік. Я ж вийшла заміж, і ви вийдете”, – заспокоювала Олену її мати, така ж некрасива.
Олена закінчила школу із золотою медаллю та вступила на економічний факультет. Вчилася легко й отримала червоний диплом. Але заздрила іншим, гарнішим одногрупницям, які гуляли, виходили заміж і навіть народжували під час навчання.
Після університету батько, досить відомий адвокат, влаштував її в престижну компанію.
Колеги поспішали додому до чоловіків і вічно хворих дітей, а Олена, навпаки, залишалася допізна, довиконуючи чужу роботу. Їй поспішати було нікуди. За це її любили, а начальство цінувало – на неї можна було покластися.
У подяку за допомогу колеги намагалися познайомити її з кимось із друзів своїх чоловіків. Зазвичай це були розведені чоловіки, що залишили квартири дружинам. Втомлені від знімних кімнат, вони раді були б пристати до надійного берега. Але Олена не хотіла так. Вона мріяла про любов.
Потім помер батько, а за два роки – і мати. Олена залишилася сама. Час минув, і можливість народити здорову дитину зникла.
Одна колега порадила їй поїхати на відпочинок:
“Наш директор мав подібну проблему. Він і дружина поїхали в Туреччину – і вона завагітніла від офіціанта. Всі щасливі: у директора є спадкоємець. На відпочинку всі чоловіки – одинокі, незалежно від штампа у паспорті”.
Олена взяла відпустку й поїхала на море. Там вона зустріла привабливого чоловіка. Він підходив ідеально: високий, статний. Вона вдала, що підвернула ногу, і він допоміг їй. В кафе Олена прямо сказала, що їй потрібно. Він не сміявся, а лише зрозумів.
Додому вона повернулася засмаглою, відпочилою – ще не знаючи, що вагітна. Через дев’ять місяців народила гарну дівчинку, яку назвала Вікторією.
Дівчинка росла красивою, але зіпсутою. У підлітковому віці вона втекла з рокером, залишивши записку.
Через рік Олені подзвонила подруга-лікарка:
“Твоя донька народила і написала відмову від дитини. Приїжджай, поки вона не втекла”.
Олена кинулася до лікарні. Віка виглядала жахливо.
“Забирай його собі, але дай мені гроші”, – сказала вона.
Олена віддала майже всі заощадження. Вона сподівалася, що донька одумається, але та втекла через три дні.
Олена назвала онука Ярославом – на честь того самого чоловіка. Вона оформила відпустку й найняла няню. Директор дозволив їй працювати вдома.
Ярик виріс спокійним і лагідним. Він називав її мамою, а коли дізнався правду, не захотів шукати справжню матір.
Але одного разу прийшов лист із США. Віка писала, що вийшла заміж, а тепер чоловік хоче забрати сина. Олена ледве дихала від жаху.
Ярослав побачив її розгублену:
“Я нікуди не поїду. Вона мені не потрібна”.
Через два тижні прийшов новий лист – Віка просила грошей. Олена продала велику квартиру й переїхала з онуком на околицю.
Потім Віка зникла. Олена вірила, що з нею все гаразд.
Тепер її обличчя прикрашали зморшки, але воно стало м’якшим, навіть гарним.І коли Ярослав одружився та привіз до неї правнука, Олена зрозуміла, що її життя було не марним.
