Рудий паросток кохання
Тетяна сиділа на колінах, вириваючи бур’ян між грядками, коли почула голос за хвірткою. Втерла піт з чола, випрямила спину та вийшла у двір. Там, біля воріт, стояла незнайома жінка, на вигляд за сорок.
— Тетяно, вітаю. Треба поговорити, — почала вона впевнено.
— Вітаю… Заходь, раз прийшла, — сухо відповіла Тетяна і впустила її у двір.
У хаті, поки закипав чайник, Тетяна крадькозирно розглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі прищурилися від сонця. Що б вона не хотіла — легкої розмови точно не буде.
— Мене звати Надія. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе чула. Не буду крутити… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Його звати Михайлик.
Тетяна завмерла, мовчки вдивляючись у гостю. Та виглядала занадто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Та не мій він, — зрозуміла Тетяна її погляд. — У сусідки моєї, Оленки. Твій Івась до неї заходив… Ну й вийшло. Хлопчисько рудий, веснушчатий — копія твій чоловік. Навіть експертизу не треба. Тільки от… Оленка померла. Запустила пневмонію, не дожила. Хлопчисько тепер сирота.
Тетяна мовчала, стискаючи в руках чашку.
— Оленка без родини була, нікого в неї. Працювала в магазині, знімала кімнату. Хлопця, якщо ніхто не забере, у дитбудинок відправлять. А ти — жона Івана, у вас дві доньки. По крові він не чужий. Рідний брат твоїм дівчаткам.
— А мені до того що? У мене свої діти! Це ви хочете, щоб я чужу дитину на себе взяла? Та ще й після такого! — голос Тетяни затремтів. — Сама ти спробуй його підняти, раз така добра.
— Моя справа сказати. А твоя — вирішити. Хлопчисько добрий, лагідний… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Надія підвелася і пішла.
Тетяна залишилася сидіти на кухні. Чай охолов, а в голові спливали минулі роки.
Івана вона зустріла після інституту. Рудий, веселий, з віршами і дурними жартами. За рік одружилися, бабуся залишила їм хату. Народилися Оксана, потім Мар’яна. Грошей завжди не вистачало, але вони трималися. А потім Іван почав пити. Зникав на дні, брехав, втрачав роботу. Тетяна працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний потрапив під машину.
Плакали всі. Навіть Мар’яна, зовсім мала. А тепер, виявляється, у Івана був син…
У цю мить у хату влетіла Оксана.
— Мам, чого сумна? Ми в кіно збиралися, а я їсти хочу…
Тетяна мовчки поставила на стіл тарілку з вареною картоплею та сосисками.
— А ти знаєш, що у тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Оксана завмерла.
— Батька нашого син. Три роки. Мати його померла. Хлопця в дитбудинок збираються. Отак.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Говорять, Оленка, не місцева. Працювала продавчинею. Усе.
Наступного дня Оксана підійшла до Тетяни на кухні.
— Мам, ми з Мар’яною їздили до лікарні. Бачили Михайлика. Він… він на нас схожий, мам. Пухкощокий, рудий. Стоїть у ліжечку і руки простягає. Ми йому яблуко дали, апельсин. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зірвалася Тетяна. — Я сама працюю, ви вчитеся, грошей у обріз, а ви мені ще й дитину? Та як ти собі це уявляєш?
— Мам, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його нагуляв!
— Грошей нема! — викрикнула Тетяна. — Мар’яну треба вчити, тобі вступати, і мені рот зай”Та якщо серце каже взяти його, то, мабуть, саме так і треба.”
