Мене звати Соломія, і в мене є історія, що гризе мене вже багато років. Може, якщо я розповім її, стане легше.
Моя родина ніколи не була взірцем гармонії. Ми жили в Умані, і з дитинства я пам’ятаю, як між дорослими тягнулися образи, плітки, гуляння та приниження. У мами є сестра — Марія. У неї син, мій двоюрідний брат Ярко, який одружився з дівчиною, що не дуже вірна, м’яко кажучи. Зради були частими, сварки — гучними, розлучення — короткими, бо знову зходилися, ніби не могли жити одне без одного. Народили двох дітей, але щастя це не додало. А тітка Марія — важкий алкоголік, роботу не тримає вже роками. Постійні запої, звільнення — родичі давно на неї забили.
Одного разу у Яркової дружини знайшли важку хворобу нирок. Якось ми з мамою приїхали до бабусі — Ганни Михайлівни. І вона розповіла нам про ту жінку. Мама різко відреагувала: “Треба думати головою, а не тим, що нижче пояса”. Ми знизнули плечима й забули б про це. Але бабуся — пряма людина, взяла й передала її слова дослівно. І почалося.
Скандал був на всю вулицю. Тітка, п’яна як не треба, накинулася на маму, захищаючи свою невістку, ніби ту було рідною дочкою. Ми навіть сперечатися не стали, просто пішли. Але найболючіше було потім — бабуся встала на бік Марії та її родини. Нас з мамою вона перестала кликати, перестала дзвонити. Ми ніби зникли. Мама ще намагалася якось тримати зв’язок, а я — ні. Тоді я вирішила: не хочу нічого спільного з цією пияцтвом і з тими, хто так легко викреслив нас із свого життя.
Минуло вісім років. Бабусі скоро вісімдесят. Нещодавно вона подзвонила мамі й, плачучи, благала пробачити. Мама, звісно, пробачила — це ж її мати. У неї м’яке серце, вона завжди такою була. Але я… я не можу.
У мене тепер росте маленька донечка. Моя радість, моє світло. Мама розповіла про неї бабусі, і та, тремтячим голосом, почала благати хоча б фотографію. Казала, що так мріє побачити правнучку, що кожну ніч молиться, аби Бог дав їй шанс глянути на дитинку хоч одним оком. Але я не дозволила. Категорично.
Не тому, що мстива. А тому, що в моєму серці досі живе образа. Бо мені досі боляче згадувати, як нас зрадили, як мама плакала, не розуміючи, за що їй таке. Бо бабуся тоді показала: родина — це не завжди любов, іноді це вибір. І вона вибрала не нас.
Я не знаю, чи права. Мама каже: “Не тримай зла, Соломіє, вона стара, змучена, хоче піти з миром”. Але всередині — протест. Я не знаю, чи буде ще шанс, може, завтра буде пізно, але я не готова.
Скажіть… а ви б пробачили?
