Вже пізній зимовий ранок повільно вкриває місто золотистим світлом. Двірники скрегочуть лопатами, розчищаючи сніг у дворі старої багатоповерхівки.
Стара двері під’їзду гучно козиряє, випускаючи на роботу сонних сусідів.
Кіт Семен дивиться згори шостого поверху, сидячи на широкому підвіконні, і уважно слідкує за всім, що коїться надворі.
Колись у попередньому житті Семен був бухгалтером, його думки займали лише гроші та прибутки. Нічого, крім гривень, його тоді не цікавило.
Тепер же він добре розуміє: у житті є речі значно вагоміші.
Він переконався немає нічого дорожчого за щирий погляд, теплоту доброго серця та затишок рідного дому. Все інше якось додасться.
Кіт Семен озирається на старенькому продавленому дивані спить бабуся Стефанія, його рятівниця.
Семен спритно спригнув з підвіконня, вмостився біля її голови, на краєчку подушки, і ніжно притулився до посивілого чола мякою, теплою шерстю.
Семен знає: щоранку в бабусі Стефанії болить голова, тож намагається полегшити її біль так, як тільки він уміє.
Семчику, от ти й лікар! усміхається бабуся Стефанія, прокинувшись і відчувши біля себе пухнасте тільце. Знову біль зняв! Молодчинка мій! Дякую тобі, та як же ти це робиш?
Семен легковажно махає лапкою, неначе каже, що це для нього дрібниця він і не таке може!
Аж тут із передпокою чується образливе бурчання. То ревнує пес Гнатик.
Гнатик уже багато років віддано служить бабусі Стефанії.
Він щоразу, почувши чужі кроки, гучно гавкає, наче дає зрозуміти: тут бабуся Стефанія, і вона під доброю охороною.
Саме тому завжди вважав себе головним у господі.
«Ким він, мабуть, працював раніше? Мабуть, прорабом чи дільничним», думає Семен, поглядаючи на Гнатика. «Галасливий він дуже, ну що ж, нехай буде пес. Може, й справді з ним безпечніше!”
Мої любі, та що б я без вас робила! зітхає бабуся Стефанія, обережно підводячись із дивану. Зараз погодуємося, потім на прогулянку підемо.
А якщо найближчими днями пенсію дадуть курочку вам куплю.
Слово «курка» викликає справжній фурор.
Кіт починає мяко мяти лапами диван, гучно муркоче і пригортається великою головою до старечої, кволої руки.
Ох ти мій бешкетнику, все розумієш! рада бабуся Стефанія. Пес коротко гавкає, теж показуючи, що й він усе чув, і тицькається великим носом у коліна.
«Ото душа в домі, тепло і затишно з ними, а серце вже не так самотньо», думає, усміхаючись, бабуся.
«От умру я, а там хто знає, що буде. Кажуть різне, спробуй розберися в тому. Я б, мабуть, хотіла кішкою в іншому житті стати, щоб до хороших господарів потрапити. Псом не вийде кричати гучно не зможу, я тихенька. А кішкою була б лагідною, головне до добрих людей потрапити»
От же, зітхає бабуся, старість, на що штовхає думками.
Вона й не помічає, як кіт, хитро усміхаючись у свої вуса, дивиться на пса з невеличкою гордістю.
Ще б пак кішкою бабуся хоче бути, а не собакою.
Кіт навчився вже й думки читати: ось тобі ще один подарунок нового життя.
Ось так і живемо.
