Моїй мамі колись давно передала бабусин перстень. Зовсім не той витончений старовинний виріб, що зберігали в сімях для онуків. Навпаки незграбний, навіть трохи дивакуватий дизайн і розмір не для моїх пальців. Я б ніколи не вдягла його, навіть на особливе свято. Думала: якщо перстень належить мені, то маю право вирішувати його долю. Тож якось, уже в університетські роки, я занесла його до ювелірної майстерні у Львові, доплатила кількасот гривень і обрала гарну сучасну прикрасу.
Зателефонувала мамі, хотіла поділитися радістю. Але вона сприйняла це як зраду. Як ти могла? Це ж не просто прикраса, а частина родинної історії. Память, яку не можна так просто втратити!
Пояснювала, що маю право змінювати речі, якщо вони вже у моїй власності. Але мама навіть слухати не хотіла. Ми попрощалися на тій нотці роздратування. Потім вона ще телефонувала, але я була надто засмучена її словами і не брала слухавку. Врешті-решт, отримала повідомлення: виходить, перстень давали мені лише на зберігання, а не дарували. Виходить, не мала права змінювати нічого. Тільки що це за подарунок, якщо ним навіть не можна скористатися? Це справді дивна ситуація. І мама моя, й бабуся живі а стосунки у нас напружені, тож не зрозуміло, про яку памятку йдеться.
Цю історію я прочитала нещодавно у стрічці на Фейсбуці. Її так цікаво було обговорювати, бо вона відгукнулась у моїй душі. Особисто я б не змогла віддати чи продати таку родинну реліквію, навіть якщо її дизайн не далекий від звичайних штампів радянських часів. Зрештою, це частина роду: діти, онуки колись із цінністю розглядатимуть прикраси своїх предків, згадуватимуть історії сімї. Причому, мода завжди повертається! І навіть якщо ніхто не вдягне той перстень, сама його наявність це вже рідкісна згадка. Для доньки, коли матері вже не буде поруч, залишиться тепле відлуння минулого, повязане і з бабусею також.
А дівчина віддала все за нову річ. Про якість сучасної ювелірки теж варто б задуматись. Можна ж було звернутися до майстра і переробити стару прикрасу, зберігши її характер, але надати їй нового стилю й пам’ять би залишилася, і користь з речі була б. Прикраса ж тоді не припадала б пилом, агукала б до нових поколінь, розповідала власну історію.
Бути може, можна і просто купити собі щось, але бабусину річ залишити в спокої.
Я особисто вагомо підтримую сторону мами її обурення мені зрозуміле. Вона навіть не здогадувалася, що донька може не вловити цінності згадки, що подарунок буває особливим: таким, який треба зберігати. Навіть зі звичайними подарунками негарно обходитися необачно, а тут сімейна річ, бабусин перстень!
Проте і дівчину можна зрозуміти! Просто вона з тих людей, котрі не привязуються до речей. Їй хочеться використовувати те, що має, а не зберігати на полицях. На київських і одеських барахолках повно якраз таких памяток і всі вони коли-небудь стануть непотрібними для колишніх власників. То, може, краще не підвязуватись до сімейних спогадів, жити сьогодні? Якщо в душі немає потреби в споминах, то чи справедливо її звинувачувати? Адже ці прості істини мама й сама не змогла донести.
Так і залишається це питання відкритим що важливіше: пам’ять чи потреба по-своєму жити?
