— Артем, чого такий нахмурений? — Святослав ляснув його по плечу, коли вони виходили з тренажерного залу.
— У мене життя котиться під укіс, а я вдаю, що все гаразд, — відповів Артем, не піднімаючи очей.
— Пішли в кав’ярню, візьмемо по каву — розповіси. Відчуваю, справа серйозна.
Вони зайшли в невелику кав’ярню біля спортклубу, замовили лате та сирник. Святослав одразу почав розповідати, як з дружиною вибирали візок для новонародженого сина, сміявся, згадував кумедні моменти. Але Артем лише клівав, не слухаючи.
— Ти взагалі де? Я тобі анекдоти розповідаю, а у тебе обличчя, наче на поминках, — не витримав Святослав.
Артем глибоко вдихнув, зціпив пальці:
— Ти ж знаєш, що в Оксани є донька, Соломія. Коли ми почали зустрічатися, дівчинці було вже три роки. Увесь цей час вона жила з бабусею у Києві. Оксана допомагала грошима, їздила в гості, але казала, що виховуватиме дитину бабуся. Навіть коли ми одружилися й оселилися у Львові, вона наполягала: «Ми вдвох, і так буде завжди». Але півроку тому вона привезла Соломію до нас. Каже, що так зручніше — школа поруч, усього декілька хвилин пішки. Але мене це не тішить. Мене це дратує. Я не хочу так жити.
Святослав помовчав, потім важко зітхнув:
— Слухай, ну ти ж знав, що в неї є дитина. Ти серйозно думав, що дівчинка все життя буде жити окремо й ніколи не з’явиться поряд?
— Знав… Але Оксана обіцяла! Казала, що Соломія буде з бабусею. А тепер ця дівчинка постійно у мене перед очима, заважає, вимагає уваги. Я люблю Оксану, але не можу вдавати, ніби це і моя дитина.
— Отже, або ти приймаєш дівчинку як свою, або чесно йдеш. Тут немає напівтонів. Хочеш бути з Оксаною — люби і Соломію. Або звільни місце для того, хто зможе.
Повертаючись додому, Артем повторював розмову в голові. Він згадував, як Оксана просила його відвезти Соломію на гурток, сподівалася, що вони знайдуть спільну мову. А він злиться, нервується, відвертається. Сьогодні вона попросила його відвезти дівчинку на танці. Він погодився, але всю дорогу мовчав. Соломія намагалася з ним балакати, розповідала, як їй сподобалось малювати в школі, як вона чекає на Різдво.
— Артеме, ти мене не любиш? — раптом запитала вона.
— Чому ти так вирішила? — здивувався він.
— Ну, ти не розмовляєш зі мною, не посміхаєшся. Може, я тобі неприємна? Ось у мене в класі є один хлопчик — я його не люблю, ми не дружимо. Може, у нас з тобою теж саме…
Він не встиг відповісти — під’їхали до студії. Але її слова встромилися йому в серце. Він не міг думати ні про що інше. Ввечері, коли Оксана клала Соломію спати, він підійшов до неї:
— Оксано, а Соломія повернеться до бабусі? Ну… може, після Різдва?
Дружина обернулася до нього, у очах блиснуло здивування:
— Ти серйозно? Ми шість років у шлюбі. Ти знав про Соломію від самого початку. Вона моя донька. Зараз їй потрібно бути з нами. Мама вже не справляється, вона в літах. Та й дитина повинна бути з матір’ю. А що тобі не подобається?
— Ми так не домовлялися. Я сподівався, що у нас будуть свої діти, а не що я виховуватиму чуже. Вибач, але я не відчуваю, що вона мені рідна.
Оксана зблідла. Різко відійшла від підвіконня:
— Чужа? Ти серйозно!? Шість років жив зі мною, будував плани, говорив про любов… а тепер тобі заважає моя донька? Знаєш, мені треба подумати. Сьогодні ти спиш у вітальні.
Артем ліг на диван, але заснути не міг. Думки метушилися, наче налякані птахи. Він розумів, що Оксана права. Але також відчував біль — йому здавалося, що його зрадили. Адже він вірив в одні правила, а виявилося — все змінилося.
Перед світанком йому приснився сон: Соломія, сміючись, бігла до нього, обіймала, він піднімав її на руки, крутив, а вона шепотіла: «Тату». Він прокинувся в холодному поту. Йому було ніяково. Щось у цьому сні зачепило глибше, ніж він очікував.
Він підвівся, підійшов до дзеркала, подивився собі в очі. Відповідь була очевидна: або він приймає дівчинку і справді стає частиною сім’ї, або йде, не руйнуючи все більше. Вибір за ним.
