**23 жовтня**
Вероніка завжди була гострою на язик. Що б колеги не робили — вона завжди клала правду-матку прямо на стіл. І було все одно, чи хотіли вони це чути, чи ні.
Ось наприклад, Оля цілий ранок фліртувала з новим сістемним адміністратором. Між справ швидко розбирала замовлення. Не ходила — літала по офісу. “Ти ж знаєш, що у нього дружина в пологовому?” – спитала Вероніка. І все. Флірт розвіявся, як дим.
Або Міла, яка ніяк не могла кинути палити. Пробувала пластирі, цукерки — нічого не допомагало. Купила “чудо-сигарету”. Кожні півгодини вибігала перекурити. Та Вероніка і її причепила: “Ти бачила склад цієї дивної сигарети? Я теж ні. І ніхто не бачив. Цікаво, чому?”
Усі обходили Вероніку стороною — нікому не хотілося почути її різкі слова. А їй було байдуже. Адже правда залишалася правдою. Та хто її взагалі просив цю правду?..
Коли Вероніка поїхала на стажування за кордон, усе офісне життя набрало кольорів. Курили біля під’їзду, фліртували з клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці і цілувались у темних куточках. Одружені й вільноні.
А потім вона повернулася. Завжди — у сукні, на підборах, з важким парфумом і бездоганним макіяжем. А тепер увійшла в потертих джинсах і великому светрі, який був явно не її розміру. Ніякої косметики. Волосся зібране у неохайний пучок. В окулярах, які не зняла, поки не зачинила двері кабінету. І замість парфуму — легкий, ледь вловимий аромат «Правди».
І що найважливіше — не зробила жодного зауваження. Секретарка знову не підготувала документи? Нехай. Адмін весь день на телефоні з дружиною? Їй байдуже. Юрист копошиться у паперах, а вона просто пройшла повз.
“Не склала стажування”, — виніс вердикт юрист.
“Захворіла”, — припустила секретарка.
“Закохалася!” — реготала Оля.
“Тому й у светрі на два розміри більше?” — посміхнулася перекладачка.
“Нехай, через годину планерка. Краще підготуватися, а не пліткувати.”
Та ось минула година, а Вероніки так і не було. Всі зібралися. Нервували.
Раптом адмін, що стояв біля вікна, скрикнув:
“Та ж вона он там!”
Навпроти у затишній кав’ярні сиділа Вероніка. Та якось інакше. Не через відсутність макіяжу чи простішу зачіску. Ні. Просто навпроти неї був чоловік, що щось розповідав, а вона сміялася.
**Наша. Вероніка. Сміялася.**
Усі в конференц-залі втупилися у вікно, ніби намагаючись переконатися, що це дійсно та сама різка, невдоволена колега, яка тепер виглядала зовсім інакше.
“Чесно кажучи, я не знайшла сьогодні свою блузку”, — сказала Вероніка Сергію і посміхнулася. “Тому й натягнула твій светр.”
“Мені більше подобається, коли ти без нього”, — відповів він.
Вона почервоніла і легко штовхнула його кулачком.
“Годі.”
“Не можу”, — нахилився він до неї. “Треба швидше закінчувати роботу і їхати до мене. Або до тебе. Мені все одно. Після того, як ми зустрілися в аеропорту, все змінилося.”
“Погоджуюсь.”
“До речі…” — тихо промовив чоловік, “ти светр надягла навиворіт.”
“От дідько!”
“Тому точно треба до мене — щоб зняти його.”
Вона засміялася, дістала телефон і набрала номер.
У конференц-залі пролунав дзвінок на ресепшені.
“Компанія вітає вас! Вероніка Василівна? Добре. А вас тут чекають на планерку. Як… не приїдете? Так? Захворіли? Ого… Одужуйте!”
Секретарка влетіла до зали:
“Наша Веронічка захворіла!”
“Ми бачимо”, — кивнув адмін. Всі продовжували дивитися у вікно, де вона, цілком здорова, сідала у машину до незнайомого чоловіка. Відчувалося — вона зникне мінімум на кілька днів. І навіть не варто їй дзвонити.
“Чому?” — здивувалася секретарка.
“Ти коли-небудь приходила на роботу у светрі, який одягнений навиворіт?” — усміхнулася Оля. “А потім сиділа в окулярах, щоб ніхто не побачив, як ти класно провела ніч? Коли тобі все одно, що ти не нафарбована? Коли ти фізично тут, але думки — з ним.”
Секретарка переваривала інформацію. Решта теж.
“Захворіла… Не склала стажування… Я ж казала — закохалася”, — Оля вийшла з зали.
“Надовго?” — похмуро спитав адмін.
“Це вже від вас, чоловіків, залежить.”
**Підсумок дня:**
Іноді правда — це не те, що ми говоримо, а те, що ми відчуваємо. І найгостріші слова розчиняються, коли знаходиш того, хто робить тебе м’якшою.
