— Оленко Миколаївно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся.
— Як це — чіплявся? Людо, що ти несеш? Де він? Хто?
— Звідки ж мені знати! Я підійшла, хотіла запитати, хто він такий, а він як метнувся від мене, тільки підкови блиснули.
— Мені це не подобається. Софійко! Донечко, підійди до мене!
П’ятирічна дівчинка з весело розліпленими косицями підбігла до Олени й сяюче посміхнулася.
— Мамо! Я там таких цуценят бачила!
Олена напружено вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що ж трапилося на майданчику без неї. Софійка виглядала як завжди, але материнське серце все одно не знало спокою.
— Де ти їх бачила? Хто тобі їх показував?
Софійка здивовано подивилася на матір, потім знизала плечима:
— Ніхто не показував, я сама бачила. Їх там троє: два чорні, а один у білих плямках. Ходімо, я тобі покажу.
Олена схопила доньку за руку й суворо запитала:
— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі казав? Він чіплявся до тебе?
Обличчя дівчинки ще більше витягнулося від подиву.
— Мамо, ти чого? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, звідки ти це взяла? Просто підійшов добрий чоловік і спитав, чи знаю я Олену Миколаївну Шевченко.
Серце жінки завмерло. Хто це міг бути? Невже він? Хто ще міг цікавитися нею, знаючи точно, як її звуть?
— Як він виглядав? Той добрий чоловік?
Але Софійка не встигла відповісти, бо телефон Олени завибрирував у кишені. Дзвонив чоловік, і не відповісти вона не могла.
— Так, любий?
Думки про дивного «доброго чоловіка», що заговорив з її п’ятирічною донечкою, не виходили з голови. Розповідати чоловікові про незнайомця Олена не збиралася, як і наказала доньці мовчати.
— Щоб тато зайвого не хвилювався, — пояснила вона, а Софійка зайвих питань не ставила.
Усю ніч вона метушилася в ліжку, борючись із безсонням. Вранці піднялася з жахливим болем голови й розбитістю, нічого не хотілося робити й думати. Кожен рух голови викликав мігрень, і Олена вирішила присвятити день собі, не займаючись домашніми справами.
— Давай сьогодні підемо до ресторану, — запропонував чоловік, і Олена із задоволенням погодилася.
Цей шлюб був так не схожий на минулі стосунки. Зі Святославом Олена почувалася, як за кам’яною стіною, намагалася не засмучувати його і отримувала натомість любов і тепло.
— Чудова думка! — сказала вона, посміхаючись.
Настрій повільно поліпшувався, але, виходячи з дому та сідаючи в авто, Олена помітила на ґанку сусіднього під’їзду підозріло знайому фігуру. Завмерла, відчуваючи, як калатало серце, і напружувала зір.
— Оленко, ну ти що? — почувся з машини голос Святослава.
— Мамо, сідай! Куди ти там дивишся?
Олена повільно сідала на пасажирське місце, не відводячи погляду від незнайомця, що стояв за десяток метрів від них. Авторушило, а всередині жінки лишився неприємний присмак. Ніби серце почало боліти, заважаючи дихати.
У ресторані Олена так і не змогла розслабитися, і коли Святослав вийшов відповісти на дзвінок, її відволік голосок Софійки.
— Мамо, біля дому я сьогодні знову бачила того доброго чоловіка.
Олена ледве стримала зойк. Подивилася на доньку, і тоді остаточно усвідомила: той, хто викреслив її зії свого життя більше десяти років тому, знову з’явився. Думки про нього були важкими, в’язкими, сумішшю прекрасного й жахливого. І як тепер із цим жити?
— Ти бачила його ввечері? — автоматично запитала Олена, і Софійка кивнула.
— Так, коли ми їхали сюди. Він стояв біля сусіднього під’їзду й уважно дивився на нас.
Після вечері, яка далася їй важким тягарем, Олена з полегшенням підвелася й рушила до виходу. Святослав, йдучи поруч, обережно взяв її за руку й тихо запитав:
— Щось сталося, Оленко? Ти не своя.
Вона хотіла мовчати, але не витримала. Любила чоловіка надто сильно, щоб приховувати від нього важкі думки.
— Славику, Андрій повернувся.
Чоловік зупинився, випустив її руку й схвильовано подивився:
— Андрій? Він тобі дзвонив?
— Мамо, а хто такий Андрій? — втрутилася Софійка.
— Це мій… знайомий, — ухильно відповіла Олена, потім глянула на чоловіка, — Він не дзвонив. Вчора й сьогодні я бачила його біля нашого дому. То точно він.
Святослав нічого не відповів. Сіли в авто, поїхали додому. Наближаючись до під’їзду, Олена зрозуміла: зустріч таки відбудеться. Він стояв на ґанку, вдивлявся в авто, а потім побачив її.
— Ти права, —Він став перед нею, з тією ж самовпевненістю і холодом у погляді, що колись так лякали її, але цього разу Олена відчула лише спокій — врешті-решт, минуле не мало влади над тим, що вона побудувала без нього.
