Автомобіль летів темним містом. У ньому сиділи двоє — чоловік і жінка. Сторонньому спостерігачу могло здатися, що подружжя поспішає додому, до залишених там дітей.
— Можеш їхати швидше? — нервозно попросила жінка.
— Небезпечно. Місто лише видається пустим. Коли нарешті скажеш йому про нас? Скільки ще будемо ховатися, боятися розголосу? Чому ти тягнеш? Скажи йому — так буде простіше для всіх, — промовив чоловік.
— Простіше? Кому? Нам із тобою, може, а Марічці? Вона любить батька. І він її також. Що буде з нею, з ними, коли дізнаються? Це жорстоко, — намагалася виправдатися жінка.
— А обманювати, брехати стільки часу — не жорстокість? Думаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Хочеш, я сам йому скажу, по-чоловічому?
— Не роби цього, будь ласка. Я сама. Дай мені час. — Вона схопила руку чоловіка за кермом і стиснула її. — Я теж тебе дуже люблю. Але не поспішай мене. Обіцяю, незабаром поговорю з чоловіком.
Він обернувся, зустрів її погляд і простягнувся до неї губами.
З-за повороту назустріч їхньому авто вилетів чорний позашляховик, несучи неминучу загибель. Жіночий крик потонув у гуркоті та скреготі металу…
***
Мелодія дзвінка прорізала мло́кий сон. На мить Олесь балансував на межі сну й яви, але в наступну мить розплющив очі.
Оксана подзвонила о восьмій вечора й сказала, що затримується. У подруги проблеми, не може залишити її саму в такому стані. Обіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка подруга, у якому стані? Міг би, звичайно, обдзвонити всіх, чиї номери були в його телефоні. Але вважав це принизливим — і для себе, і для дружини.
Підозрі закралися в нього місяці два тому. Занадто часто Оксана затримувалася ввечері, іноді навіть у вихідні кудись зривалася. І занадто багато в неї раптом з’явилося подруг, які потребували її допомоги.
Він простягнувся до телефону на тумбочці. Незнайомий номер. Серце стиснулося від поганого передчуття.
— Слухаю, — охриплим від сну голосом відповів Олесь.
— Капітан Гончаренко. Ви чоловік Оксани Петрівни Шевченко?
— Так.
— Ваша дружина потрапила в аварію… Її доставили у третю міську лікарню у важкому стані…
— Вона жива? — тремтячим голосом спитав Олесь.
— Так, але…
— Тату, це мама? — У дверях спальні стояла десятирічна Марічка, злякано дивлячись на батька.
Олесь проковтнув грудку, що застрягла в горлі.
— Ні. Це… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.
— Вона померла?
— Ні, що ти. Вона жива, — поспішно сказав Олесь.
— Але ти спитав… Тату, — Марічка кинулася до нього, обхопила за шию так міцно, що йому перехопило подих. — Поїдемо до неї. Мені страшно.
Він відірвав її руки, посадив поруч із собою на ліжко.
— Ні, лікарня зачинена, нас не пустять. Вранці поїдемо до мами. А зараз спатимемо. Що ж мама скаже, коли побачить нас сонних? — Олесь із зусиллями посміхнувся.
Марічка кивнула і пішла до своєї кімнати. Він теж ліг. У вікно вже заглядав світанок. Олесь згадав, що перед тим, як відповісти на дзвінок, глянув на годинник у кутку екрана. Пів на третю ночі.
Треба заспокоїтися. Він притиснув руку до грудей. Серце билося під долонею.
Вранці вони з донькою поїхали до лікарні. Він увійшов до ординаторської, залишивши Марічку в коридорі.
— Ви чоловік? — спитав лікар, його ровесник.
— Так. Що з моєю дружиною?
— Ми зробили їй операцію. Серйозна травма голови, численні переломи… Вона в комі.
— А як вона потрапила в аварію? Вона не водій.
Лікар розвів руками.
— Знаю лише, що в машину, де була ваша дружина, врізався позашляховик. Обидва водії загинули на місці. Вашій дружині пощастило. Не приховую, стан дуже тяжкий. Робимо все можливе. Організм молодий, впорається. Є шанси.
— До неї можна? Я з донькою. Вона в коридорі.
— Вирішуйте самі. Вона виглядає… не найкращим чином. Але інколи близькі творять чудеса. Ходімо, — лікар показав на двері.
— Хто був із нею в машині? — спитав Олесь, поки вони йшли коридором до реанімації.
— Це спитайте у поліції. Попереджаю — вона в комі, недовго. — Лікар відчинив двері.
Олесь не впізнав Оксану. Голова в бинтах, відкриті частини обличчя у синцях та подряпинах. Чужа, далека. Поверх ковдри лежала рука з обручкою. Її рука.
— Мамо! — покликала Марічка, підійшовши до ліжка, погладила її руку. — Вона спить? — обернулася до батька.
— Так. Їй зробили операцію. Нам дозволили лише побачити її.
Додому їхали мовчки. Він подзвонив матері Оксани, розповів усе й попросив приїхати, побути з Марічкою. Йому требаІ коли вони виїхали з міста, на обрії з’явилося сонце, ніби знак, що попереду — новий початок.
