Дмитро зійшов із поїзда, попрощався з провідницею й пішов до старого однорівневого приміщення вокзалу. Всередині був лише один великий зал. Уздовж стін розташувалися каса, кіоски з газетами та напоями, а в центрі — ряди металевих стільців, зварених між собою. Ліворуч від дверей — невеликий буфет із товстою жінкою за прилавком. Десяток людей сиділи та чекали свого поїзда.
— Пане, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — промовила жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя почервоніле, косметика накладена неохайно. У ніс вдарив запах перегару.
— Може, краще я вам закуску куплю? — сказав Дмитро, узяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пустіть! А з-позицій такий порядна людина, — крикнула вона на весь зал.
Розмови на мить стихли, всі обернулися до них, але вже за хвилину відвернулися, і гомін поновився.
— Та пішов ти… — Жінка відійшла від Дмитра.
Він усміхнувся й підійшов до буфетниці.
— Добре зробили, пане, що не дали їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була. Що кохання з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, кава з пиріжком? — запитала вона.
— Ні, дякую. Мені потрібно у селище Квіткове. Де тут зупиняється автобус?
— До Квіткового сьогодні вже не буде. Завтра о пів на шосту буде. — Буфетниця помітила, що Дмитро засмутився. — На вулиці постійно стоять водії-частники. Підробляють перевезеннями по вечорах, тільки беруть дорого.
— Дякую. — Дмитро перехопив міцніше велику спортивну сумку й вийшов із будівлі.
На вулиці швидко смеркло. Він дістав із кишені куртки телефон, набрав номер і притулив до вуха. Та ніхто не відповів.
Раптом ізбоку від будинку зупинилася срібляста «Лада», з якої вибігла дівчина й промайнула повз Дмитра всередину вокзалу. Вона здалася йому десь знайомою. Звідки? Він уперше тут, не міг бачити її раніше. Дмитро повернувся всередину. Дівчина розмовляла з буфетницею. Він підійшов.
— Може, чаю? — запитала буфетниця.
— Дякую, тітонько Любо, я вже їду. — Вона обернулася й стикнулася з Дмитром. — Вибачте, не помітила вас.
Дмитро побачив блакитні озера очей, ямочки на повних щоках і зрозумів — красивішої дівчини не зустрічав.
— Ось, до речі, Вітя їде до Квіткового. Віть, підвези пана, — сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Дмитра.
— До побачення, тітонько Любо. Поїхали, — сказала вона й пішла до виходу.
Він ледь встигав за нею. Вітя відчинила дверцята з боку пасажира й витягла великий пакет.
— Дозвольте, допоможу, — простягнув руку Дмитро.
— Не треба. Там фата й квіти, — дівчина знову усміхнулася, і на щоках заграли ямочки. — Краще відкрийте задні двері.
Вітя поставила пакет на заднє сидіння й повернулася до Дмитра.
— Сідайте.
— Заждіть. Ви ж Вікторія! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті ще гарніша, — побачивши її здивований погляд, поспішно додав: — Я ж до вас із Олегом на весілля їду. Ми з ним служили разом. Тільки він мене не зустрів і на дзвінки не відповідає.
— У нього сьогодні хлопчачий вечір. — На щоках Вікторії знову з’явилися ямочки.
— Я бачив ваше фото, Олег показував, — додав Дмитро.
Автомобіль їхав вузькою дорогою, що вилася крізь ліс. Світло фар відтісняло темряву, заганяючи її за дерева.
— Не страшно їхати одній у темряві через ліс? — запитав Дмитро.
— Ні. Та й рідко їзджу сама. Просто сьогодні Олег не зміг поїхати зі мною до міста.
— А у вас у селищі нема квітів? — поцікавився Дмитро.
— Є, звісно. Це букет нареченої. Хотілося щось особливе. — Вікторія уважно дивилася на дорогу.
— Як швидко у вас із весіллям. Жодного року не минуло після армії. — Дмитро зніяковів, що втручається у чужі справи.
— Ми з Олегом ще до армії домовилися, що коли він повернеться, одружимося, — весело відповіла Вікторія.
Дмитро не міг відірвати очей від її ямочок.
— То ви виходите через домовленість? Чи через кохання? — тихо запитав він.
— І через кохання також, — не помітивши його осудливого тону, відповіла Вікторія.
Деякий час вони їхали мовчки.
— Ви добре керуєте, — порушив тишу Дмитро.
— Олег навчив ще в школі. Вас куди відвезти у селищі? До готелю?
— Напевно, — відповів Дмитро.
— Знаєте що? Я вас краще відразу до кафе, на хлопчачий вечір, а там уже з Олегом розберетеся, — запропонувала Вікторія.
— У кафе з сумкою якось незручно, — засумнівався Дмитро.
— Давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. Тоді до кафе? — Вікторія кинула на нього швидкий погляТой весни вони вперше побачили, як розквітають сади біля їхнього будинку, і Дмитро, тримаючи за руку Вікторію і дочку, зрозумів, що щастя було з ними усі ці роки — воно просто чекало, доки вони знайдуть один одного.
