– Мамо, ну що ти знову переживаєш! – роздратовано кинула Марічка, навіть не відриваючи очей від телефону. – Подумаєш, не приїхали на твій день народження. У людей свої справи.
– Які справи? – тихо запитала Ганна Іванівна, стискаючи в руках серветку. – Наталка обіцяла приїхати з дітьми, Андрій теж казав, що звільниться. А Вітя взагалі сказав, що подарунок уже купив.
– Ну і що? – Марічка нарешті відвела погляд від екрана. – Наталка з дітьми хворими сидить, у Андрія на роботі проблеми, а Вітя в відрядженні застряг. Ніхто спеціально так не робить.
Ганна Іванівна мовчки накривала стіл у вітальні. Гарна скатертина, найкращі тарілки, які діставалися лише для особливих випадків. Сімдесят років – хіба не особливий випадок? Вона цілий тиждень купувала продукти, зранку готувала улюблені страви дітей. Оселедця під шубою для Наталки, смажену картоплю з грибами для Андрія, торт «Київський» для Віті.
– Марічко, а може, зателефонуємо їм ще раз? – попросила вона. – Може, вони ще встигнуть?
– Мам, ну перестань! – Марічка піднялася зі столу. – Мені вже треба додому. Сашко один з дітьми сидить, втомиться.
– Але ми ж навіть не поїли як слід…
– А що тут їсти? Салатики різні. Я вдома нормально поїм.
Ганна Іванівна дивилася, як молодша донька збирає сумку. Швидко, поспіхом, ніби боїться запізнитися на щось дуже важливе.
– Гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.
Поцілуй у щоку, клацання дверей. Ганна Іванівна залишилася сама за накритим столом на шість персон.
Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі було тихо, і тільки годовОднак ця тиша вже не була такою важкою – адже тепер вона знала, що зможе знайти радість у нових знайомствах, подорожах і маленьких щоденних милостях, які нарешті належали тільки їй.
