Разом із моїм хлопцем ми винайняли кімнату у однієї бабусі на вулицях старого Києва. Вже восьмий місяць мешкаємо з нею в невеличкій хрущовці.
Разом користуємось з нею холодильником на її полицях завжди стояла самотня каструлька з вівсянкою на воді, поряд лежали пожовані шматки найдешевшого чорного мила для прання та пляшка старої, різко пахнущої олії соняшника. По коридору стояли дороблені, пошиті руками черевики. Вся квартира, здавалося, ховалася під покровом бідності.
Наша господиня, пані Ганна, в наші справи не втручалася. Від ранку до вечора вона блукала околицями збирала порожні пляшки, клеїла оголошення на стовпах. Щонеділі бабуся влаштовувала собі звану вечерю приносила з базару гнилі яблука чи грушки, якими ласувала, наче це були найкращі ласощі із солодких черешень.
Її життя виражало таку тугу, що серце скручувалося від жалю до сліз. А коли до неї навідувалась гостя, я плакала від відчуття несправедливості.
Ти приготувала гроші? запитувала похмура жінка років сорока п’яти, заходячи ключем і не стукаючи.
Так, доню. Ось, тримай, відповідала Ганна, простягаючи пожмакану сотню гривень.
Це замало. Завтра приведу дитину.
Чий це одяг? Ти маєш гостей?
Я ж здаю кімнату, мушу якось виживати, усю пенсію тобі віддаю, стала виправдовуватись бабуся.
Я піду і подивлюсь, з ким ти тут живеш. Щось не подобається мені твоя компанія, сказала жінка й рвучко відчинила двері до нашої кімнати.
О, кого тут маємо?
Я стояла мов закам’яніла від цього вторгнення у нашу орендовану «власність», обурення змішалося з острахом:
Пані, зачиніть двері з іншого боку!
А ти хто така, аби мені вказувати? Це моя хата! Ти зараз же платиш мені ось на цей номер. Ось картка на Приваті. Вона, навіть не знявши запилених черевиків, поклала на стіл два листочки. Якщо затримаєш оплату вижену! Коли востаннє платила?
Доню, дай їй спокій. Я ж борг за електрику заплатила з цих грошей, інакше б відключили, як я тут одна без світла? майже плакала Ганна.
Більше з них нічого. Все мені на карту. Все! Завтра, як обіцяла, приведу дитину.
Жінка пішла, а наша господиня сіла в коридорі на стілець і заплакала. Я притулила її до себе, почала заспокоювати:
Ну, бабусю, не плачте, усе буде гаразд.
Дай мені, дитино, чаю.
Я ніколи не бачила у неї справжнього чаю вона заварювала листя малини та чорної смородини, які висіли пучками над газом.
Бабуся взяла кухоль і почала розповідати мені тихим голосом:
Сама виростила доньку, чоловік залишив ще давно пішов до магазину і не повернувся. Вклала у неї всю свою душу, а вона виросла зарозумілою, постійно неспокійною жінкою. Знайшла чоловіка у тридцять пять, народила онуку. Але її син справжній скупердяй і жаднюга. Стала їм допомагати, доньці з внучкою.
Так допомога обернулась на обовязок. Донька забирає всю мою пенсію, а якщо не віддам внучку не покажуть. Думала, що хоч кімнату здам і зможу купити собі їсти, але тепер і те хочуть відібрати. Кого я виростила?
Ганна розридалася, забувши про чай. Мені щеміло від жалю.
А тепер донька хоче переселити мене на Лісовий, продати цю квартиру, а залишити у малесенькій «сахарці» на краю міста. Або просто виставити на вулицю. Вже й натякає. А якщо я відмовлюсь, знову буде шантажувати онукою. Я би й житло продала, лишень бачити свій скарб.
Коли мій хлопець, Максим, повернувся з університету (він вчився на четвертому курсі права в КНУ), я запитала його що ми можемо зробити для бабусі?
Ми обійшли сусідів, які не раз чули доньчине крики про гроші. Поспілкувались із ними, зібрали свідків. Потім написали заяву до суду про встановлення зустрічей бабусі з онукою.
Порадили Ганні ще взяти довідку у психіатра хто зна, що надумає казати її донька у залі суду.
Ми виграли справу, тепер бабуся офіційно зустрічається з онукою: раз на два тижні по три години. Донька більше не може шантажувати її пенсією. Старенька вперше за тривалий час почала купувати мясо, на столі зявилися нормальні яблука та груші. Ми допомагаємо їй із ремонтом: то шпалери переклеїмо, то підлогу підлатаємо.
На знак вдячності вона навідріз відмовляється брати гроші за кімнату, але ми все одно їй їх передаємо, майже силою.
Як можна так до матері забирать її крихітну пенсію, не думаючи, чим вона живе і чи має хліб до вечері? Це ж справжня невдячність.
Шануйте своїх батьків! Без них і вас не було б на цьому світі.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
