Старенький автобус, дихає бензиновим духом, гуркотить далі, залишаючи Явдошку одну. Вона повільно оглядається навколо, і їй здається, що все тут, у рідній Полтавщині, залишилося на своїх місцях. Як і колись, розмита дощами дорога, вкрита чорною грузькою глиною, а з обочин визирають чагарі у брудних бризках. Удалині протягнулося село стрічкою вздовж лісу вже в сутінках теплими квадратами засвітилися вікна хат, з подвірїв лунало гавкання собак і невдоволене гелготіння гусей.
Та нічогісінько тут не змінилось за шість років, подумки промовила Явдошка, майже нічого.
Хіба що справа на горбі вже не видно рядка техніки агрофірми Іваненка, яку вечорами колись підсвічували жовті ліхтарі. Тепер там чорна порожнеча мабуть, молодші Іваненки все те розпродали.
Явдоха ступає на центральну вулицю, і всередині стискається не здивується, якби хтось із-за рогу кинув у неї камінком. Здається, з кожного віконця дратівливо дивляться засуджуючі очі. Жінка натягує хустину нижче на лоба хоче стати невидимою. Що ж її тут чекає? Чи вцілів її старий дім? Та йти їй більш нікуди, крім рідного села, хоча після тієї історії пів села заледве її не люто ненавиділо це ж через неї, кажуть, більшість колишніх працівників ферми втратили роботу.
Явдошка за ці роки і зовні, і всередині змінилась до невпізнання. Вже давно це не та весела, зухвала красуня з розкритими синіми очима, що зуміла розчулити твердого серцем Аркадія Іваненка. Свого часу вона мешкала сама, старенька хатка стояла на краю яру під березами, нікого близького в неї не було. А на Іваненка хіба що не молилися: у нього працювала добра частина людей з села, в агрофірмі. Коли Явдошка з головою кинулася у ці стосунки й переїхала до нього, здавалося, мовби витягнула квиток у щастя.
А виявилося все зовсім не так казково. Аркадій справжнісінький пан. На людях важний, вдома буйний у своїх примхах і ревнощах. Для нього Явдошка швидко стала служницею і забавкою. Спочатку він відкинув її подруг, потім заборонив носити кольорові сукні чи фарбуватись, а на роботу навіть й не думав пускати. Життя звелося до стін, кухні, борщів та затертих долівок.
Аркадій усе підозрював її в якихось змовах. Явдошка намагалася пояснювати, виправдовуватися, але зрозуміла: справа геть не в ній, просто він завжди був невдоволений. Та коли дійшло до посягань на її руки, вона зібрала торбу й повернулась у свою хатку. Хотіла забути, пережити але найгірше чекало попереду.
Наступного дня Іваненко прийшов. Явдошка мила підлогу на кухні, в хаті пахло свіжістю, крізь відчинені двері гуляв літній вітерець. Він зайшов, з копняка перекинув відро з водою, і Явдошка вже знала: зараз буде сцена.
Далі суцільна прогалина. Щоб не рвати нерви, память не дозволила пригадувати. До ста тями вона повернулася, коли подвіря обступили поліціянти, у руках тримали пакет із кухонним ножем, на кухні усе догори дригом, а на середині долівки Аркадій. Під тином товпилися сусіди:
Довела чоловіка!
Менше треба було хвостом крутити жив би!
Що їй бракувало, як сир у маслі качалася!
Хорошу людину згубила!
Що нам тепер буде? Він роботу всім давав, на що тепер жити?!
Обурена юрба гуділа: «Що буде? За що нам тепер жити?»
Явдошку засудили шість років режиму в колонії. Роки далися непросто, але не настільки страшно, як вона уявляла. Її лагідність і щире слово допомогли знайти подруг по недолі, і разом вони якось тримались. Тільки в дзеркалі залишалася вже не красуня, а змарніла жінка з сивиною, без бажання до суконь чи підмальовок. Хто б подумав потрапити за ґрати. Завжди здавалося, що там лише пропащі. Але ж кажуть у нас: від тюрми й від суми не зарікайся. Життя однією миттю все зруйнувати може.
Ось вона знову на рідній вулиці, сховавши обличчя у хустку, і тривожно стукає серце: чи стоїть її дім, може, вже хтось розібрав його на дрова… Але на самому краю яру, між двома розлогими березами, чітко проглядається знайомий дах. Холодком повіяло знизу, потічок дзюрчить і жаби гудуть скільки разів у снах вона тут гуляла. А з-за яру ліс, повний грибів: сироїжки, маслюки, підберезники… Аж руки сверблять піти з кошиком!
Тихцем прошмигнула у ворота, витягла з-під стріхи схований ключ, відкрила двері й завмерла. Думала, відчує тухлий дух старої хати а там свіжо. Клікнув вимикач на кухні розлився затишний жовтий світ. Все прибрано: у квітнику фіолетова герань. Явдошка розгублено дивилась на квітку, ходила кімнатами а там порядок, усе як було. Хтось доглядав її хату, поки вона була у неволі.
Явдо-о-о, Явдоха, гукає хтось із сіней, і вже на порозі сусідка Параска.
Оце так! Як ти змінилась… Дивлюсь, світло засвіте і біжу. Принесла тобі перекусити з дороги ж бо, голодна. Ставить на стіл банку з молоком і хліб у рушничку.
Дякую, відверто посміхається Явдошка. Це ви за домом приглядали?
Аякже, Явдоха! Домівка без догляду біда.
Спасибі вам, ой спасибі! не втримує сльози Явдошка.
Я піду вже, каже Параска, бо чоловіки тут ще злі на тебе, а мій як почує, що зайшла до тебе сваритиме.
В душі Явдошці потеплішало: не усі її забули і не кожен кидає камінням. Вона відлила з банки ще парного молока у склянку і тут тихенько стукають у двері. На порозі затинаючись стоїть хлопчина років тринадцяти, ніяково тицяє їй пакунок.
Мамо передала! пробує вимовити і зникає у сутінках. Вона й не здогадалася, хто це за шість років діти так виросли, поперетворювались. А в пакунку запахло копченим салом так, що аж слина потекла.
Тут як буря вривається без стуку Таня. Колись, ще до Іваненка, вони були нерозлучними подругами. Явдошка розплакалася:
Я гадаю, що зі мною вже ніхто й не захоче спілкуватись!
Та годі, обіймає Таня. Жіноча солідарність вона ж існує! Ти вчинила в самообороні, а мужикам цього не збагнути он і сердяться. Параска сказала, що вернулася от, забігла на хвилинку, принесла трохи всякого городнього. Сьогодні відпочивай, а завтра надолужимо балачки!
Сльози самі котилися з очей Явдошка відчула, що все не так безнадійно, повірила у своїх односельців, у доброту й розуміння. Лягла в ліжко з прекрасно вимитою постіллю і тільки заплющила очі, як у вікно несміливо постукали. У пітьмі впізнала широкоплечого Олексу негласного авторитета всього села.
Не виходь, глухо сказав він. Поговоримо через кватирку. Ми з хлопцями поговорили немає сенсу злитися. Те, що сталося не твоя вина. Тяжко без роботи, але й Аркадій сам був винен. Спробую без зайвих слів… Хай земля йому пухом, а тобі ось, трохи коштів на початок от тут пару тисяч гривень. Не соромся, бери!
Явдошці було ніяково брати ті гроші, але Олекса мовчки поклав їх на підвіконня і зник у нічній темряві.
Автор: Анфіса СавінаВранці Явдошка прокинулася від того самого ранкового дзижчання, що завжди будило її в дитинстві: соловї в саду й скрегіт автобусів на околиці. Сонця в хаті було багато, і воно лягало золотими променями на старий рушник, розкладений Параскою ще звечора. Від утоми тягнуло полежати, та спогади про нічну розмову з Олексою мяко торкалися серця виявляється, у найскрутніші хвилини поряд лишаються люди, що здатні зрозуміти й підтримати.
Вмилася дощовою водою з бака, вийшла надвір, вдихнула гострий запах весняних трав і вперше за стільки років відчула: страх відступає. Село оживало у дворі сусідів визирнула Параска і, замість колючого погляду, махнула рукою; десь у кінці вулиці маячили постаті жінок із відрами. Хтось шепотівся, хтось відвертався, а дехто відгукувався лагідним «Добридень, Явдошко!»
Явдошка відчинила хвіртку і зупинилася на мить. «Треба жити далі», подумала вона. Спершу упорядкувати грядки, освіжити двері, витерти пилюку з вікон, і, що б там не було, не ховатися у тіні минулого. Вона зібрала у кошик рушники, босоніж пішла до лісу, як колись: дорога раптом видалась новою і дивовижною. За яром виблискувала роса на мякій траві, а на душі ставало вільніше з кожним кроком.
Відчуття дому поверталося з шумом дерев, із тихими голосами односельців, з кожним привітом, що вже не ранив, а лікував. Минуле, відгукнувшись у серці печаллю, неспішно догорало, залишаючи на попелищі шанс на просте, спокійне майбутнє. Вона більше не була ані жертвою, ані вигнанкою Явдошка знову стала собою: сильною, мов береза біля яру, не зламаною, а лише загартованою бурею.
Піднявшись із кошиком на пагорб, Явдошка обернулася й з усмішкою глянула на своє село, на світлі вікна, на притихлу дорогу. І відчула, що прийняла цей новий світ і себе в ньому. Попереду чекало звичайне життя, але напоєне новою надією.
Тепер вона знала: скільки разів не падай, головне знаходити в собі сили вставати. І в цьому була її справжня воля.
