«Пробач, Олесю, але тепер вони будуть жити у вас…»
Олеся і Тарас зранку копошилися у дворі. Листя з дерев сипалося безперервно, подвір’я було вкрите жовтим килимом, а тиша стояла така спокійна, що навіть думки лінувалися. Раптом тишу розірвав дзвінок на телефоні. Тарас глянув на екран і, скривившись, промовля:
— Мама… Зараз дізнаємося, що там у неї за пригода.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Ганни Петрівни пролунав різко й тривожно:
— Тарасе, збирайся! Терміново приїжджай до мене.
— Що трапилося? — знервовано спитав Тарас.
— Їдемо забирати Маріанну з дітьми. Все, кінець! Чоловік виставив її з дому.
Олеся, що стояла поруч із мітлою, зблідла. Маріанна — сестра Тараса. З дітьми. Без даху над головою?
Дім, у якому жили Олеся з чоловіком, був її мрією. Просторий, з затишною верандою, садом, новим меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й душу. Тарасу спочатку ця ідея здавалася божевіллям: продати квартиру, переїхати за місто, починати все з нуля. Але Олеся вміла переконувати. І ось — дім вийшов саме таким, яким вона його уявляла.
Спочатку все було чудово. Навіть свекруха, яка спочатку скреготала зубами, на новосіллі захоплювалася: «Олесю, ти молодець, дім — як з казки!»
А потім почалося.
Щоп’ятниці до них, як по наказу, приїжджала Ганна Петрівна, а з нею — Маріанна, її чоловік Денис і троє їхніх дітей. Гості не просто приїжджали — вони оселялися. Їжа — на Олесі, прибирання — теж. Жодної допомоги, жодної подяки. Коли Олеся заговорила про це з Тарасом, він відмахнувся: «Ну годі тобі, це ж родичі. Допомагаємо».
Одного разу вона навіть наважилася попросити Маріанну помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я ж тільки з салону! Зіпсую манікюр». Олеся стиснула зуби й мовчки взялася за мийку сама.
Коли Маріанна з’явилася сама, без чоловіка, Олеся полегшено зітхнула. На одного менше. Та невдовзі радість змінилася тривогою — Маріанна ходила по хаті як тінь, ридала вночі, сварила дітей. Потім свекруха все пояснила: Денис подала на розлучення. Мало того — вигнав Маріанну з дітьми, заявив, що квартира його, і ділити нічого.
— Але я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Ганна Петрівна. — У мене особисте життя. Я заміж вихожу. Нехай поживуть у вас.
Олеся завмерла. У них? З дітьми? І наскільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Це ж родина. Треба допомогти.
Маріанна переїхала. І якщо раніше Олеся хоча б у вихідні могла перепочити, тепер кожен день проходив у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Маріанна, ні діти не допомагали — все трималося на ній. А Тарас… лише бурчав: «Годі скаржитися. Трохи потерпи».
Через два місяці терпець Олесі урвався. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. Дім, до речі, залишиться Маріанні. Тарас будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас усвідомив все надто пізно. Він сам приїхав до Олесі. Сказав, що вигнав Маріанну з дітьми, що зрозумів, де його сім’я. Він хотів повернути дружину.
Олеся повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Олеся не шкодувала.
Інколи, щоб побудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати родиною.
